— Ви можете, Сідалковський, поки що сісти, — звернула увагу суддя на Євграфа.
— Я вам дуже вдячний за вашу турботу, але дозвольте вам заперечити: сидіти не завжди краще, ніж стояти.
— А вас надовго садити ніхто не збирається, — втішила суддя й повернула голову до Грака:
— Ви знаєте, що за неправильні свідчення, відповідно до статті процесуального кодексу…
Грак поспішно закивав головою і для чогось навіть поворушив вухами.
— Скажіть, ви знаєте добре громадянина Сідалковського?
— Більше, ніж самого себе!
— Ви часто бували у нього вдома?
— Частіше, ніж у себе!
— Чим це пояснити?
— У мене жінка набагато вища за мене… У залі почувся смішок.
— Що, вона виганяє вас із дому?
— Вона непомітно запускає у мене пазурі. Взагалі-то вона через три хвилини про все забуває, а я три дні відходжу. Доводиться переховуватись в Сідалковського.
Посміхнулася і суддя:
— Ви кажете, що вона через три хвилини про все забуває. Для чого ж вам аж три дні? Може, ви туди дівчат водите?
На останнє питання Грак не зреагував.
— Вона-то забуває, а сліди ж на тілі залишаються! Суддя повторила питання.
— Ні-ні, не водимо. Ні дівчат, ні зозульок.
— Що означає «зозульок»?
— То я так, до слова.
— Нам до слова не треба. Відповідайте на всі запитання чітко і ясно. Чи бачили ви у квартирі Сідалковського коли-небудь оцю жінку?
— Ніколи не бачив: ні вдень, ні вночі!
— Може, ви їх зустрічали на роботі, в кафе, в ресторані, у магазині?
— Не зустрічав: ні на роботі, ні в кафе, ні в ресторані, ні в магазині…
— Я ж казала, прохвост! — знову не стрималась мадам Карапєт. — Прохвост побольше, ніж той…
Суддя взялась за олівець.
— Громадянко, ще одна репліка з місця — і я вас попрошу вийти…
Карапєт-старша тільки закопилила губу.
Другим зайшов Панчішка. Він рожево усім посміхався, говорив точно, коротко. Для судді, очевидно, особливого інтересу він не являв.
Мамуня заходив, на всіх озираючись, ніби побоюючись, чи не прикріпили до нього двох патрульних.
— Чи бачили ви предмети жіночого туалету в кімнаті Сідалковського?
— Які предмети? — витріщився Октавіан.
— Предмети жіночого туалету!
— А я не знаю, о, що це таке…
— Шістнадцятка, — долетіло із зали.
Суддя різко повернула голову на звук, але всі роти, як один, були тісно стулені.
— Предмети жіночого туалету, — почала пояснювати суддя, — це панчохи, жіночі трусики, чобітки, спідні сорочки, ліфчики…
— Не бачив!
— Може, вони сушились на мотузку, батареях парового опалення, над кухонною плитою?
— Не сушились, о…
— Лежали жужмом під диваном, на ліжку, на подушці, на килимку?..
— Не лежали, о…
— У мене все. У вас запитання будуть? — звернулась вона спочатку до Іїного адвоката. — У вас? — повернула голову до адвоката Сідалковського. Той заперечливо похитав головою. — У вас? — поцікавилась у позивачки. І я повторила рух адвоката Сідалковського.
Суддя підвелась. Підстрибнув, як заводний, маленький дідок і голосом-дзвіночком крикнув:
— Встати! Суд іде!
Карапєт-молодша вийшла на вулицю з адвокатом, Карапєт-старша, стукнувши фільтром цигарки по коробці, попрямувала напівпереможно в бічне від зали місце, на якому біліла вивіска: «Для тих, хто курить». Сідалковському теж хотілось вийти, але якщо раніше він любив зустрічатися з Карапєтами без свідків, то тепер без свідків просто боявся. Особливо з Карапєт-старшою, яка мала тверду руку не тільки в торгівлі…
— Це ваша мамаша? — вказав Панчішка на Карапєт-старшу.
— Який нахаба! — інтелігентно вигукнула Ія.
— Просто хам, — роздавивши носком чобота цигарку, додала матуся Карапєт. — Це ж усі з однієї контори, і вообще. Теж мені свідєтєлі!
Оскільки матуся Карапєт називала речі своїми іменами, окрім імпортних (ті вимовлялись важко), то докинула на адресу Сідалковського ще кілька слів, яких приємними не назвеш.
— Мені б присудили, доктор, таку зозульку, — сідаючи в трамвай, мовив Грак, — я б ніколи не подавав на касацію. Це ж не зозулька — прима… Чого ти відмовляєшся, доктор? На старість як знайдеш! А що, коли син твій? От підросте, усім «Фіндіпошем» поїдемо дивитися на Сідалковського-молодшого. От сміху буде! Особливо тоді, коли по-французьки балакати почне… Син же аристократа!
Сідалковський не звертав уваги на Грака. Він, як і решта свідків, уже не потрібен йому. Глянув на Мамуню. Той, роззявивши рота, дивився на вродливу жінку таким жадібним поглядом, що їй стало незручно і вона почала вовтузитися на лавці.
— Октавіане! — Сідалковський поклав собі по-джентльменськи врятувати даму. — Октавіане-Август! — повторив він під стукіт коліс електрички.
— Га? Що? О! — ніби щойно побачив Сідалковського чи прокинувся від сну Мамуня.
— У вас ненормальне захоплення. Чому ви такими очима дивитесь на ровесниць своєї мами? Ви або надто молодий, або у вас відхилення від курсу…
Жінка перехопила його погляд і вдячно посміхнулася. Сідалковський зрозумів, що вона не чула його слів, просто зворушена увагою. Євграф обмацав очима її круглі коліна, ледь прикриті шкіряним пальтом, гарні ноги — і поморщився. Одна капронова панчоха зібралася внизу гармошкою і неестетично звисала, як щока Кнюха у хвилину невдачі. «Краще дві зморшки на чолі,— подумав Сідалковський, — ніж одна на панчосі». А тоді повернувся до Мамуні, і запитав:
— Ви що, Октавіане, й справді не знали, що таке предмети жіночого туалету?
— Справді, о…
— То ви, може, жодного разу не цілувалися з жінками?
— Одного разу пробував, о, — щиро признався Мамуня. — Та вона мені сказала: «О, ти й цілуватись не вмієш». А де я міг навчитися, о? Хто мене вчив, о? У школі цього не проходять, о!
— Я вас навчу, Октавіане. Тільки умова: залиште в спокої оту гарну жінку. Вона ж, повторюю, ровесниця вашої мами… А цілуватись нас, моряків, у флоті вчили так. Після вечері, облизавши ложку, йдете десь на верхню чи нижню палубу. Дивитеся, як море грає хвилями, і мрієте. Дивитесь весь час в одну точку. Дивитесь, дивитесь, аж поки не почне різати в очах. І раптом бачите, як з моря, ніби з самого дна морського, виринає русалка. З обличчям вашої коханої. Корабель пливе— І вона пливе паралельно з вами. Ви берете ложку, повертаєте її тильним боком і цілуєте… Цілуєте, цілуєте… І так наловчитесь це робити, що коли зустрінетеся з дівчиною, вона після перших двох десятків поцілунків не витримає і запитає: «Октавіане, а де це ти так здорово навчився цілуватись? Ти, мабуть, бабник, Октавіане?» Це я до того, щоб ви не захоплювалися. Все добре в міру, Октавіане.
— Це точно. Усі зозульки люблять міру, — втрутився в розмову Грак.
Панчішка посміхався, але відчувалося, що він стримується, аби не розреготатися на весь вагон.
РОЗДІЛ XXVIII,
Того дня земля повернулася Європою до місяця, а Ковбик — спиною до Ховрашкевича. Ховрашкевич іще про це дивне явище у природі й не підозрював, тож поки що теревенив з Мамунею про Ковбикову мудрість і дипломатію. Михайло Танасович навіть висунув ідею: запропонувати Стратона Стратоновича на якусь посаду в міністерство закордонних справ як людину досвідчену, яка вміє в будь-якій ситуації тримати ніс по вітру, а якщо треба — то й вийти сухим із води, не замочивши навіть ніг.
— На тій посаді Стратон Стратонович не гірше, ніж у «Фіндіпоші» справиться. То я тобі скажу — він природжений дипломат. То жаль, що його досі не примітили і він працює дещо не за призначенням. То, звичайно, не свідчить про те, що нібито я на його місце претендую. То не означає, що Стратон Стратонович нібито йде в міністерство закордонних справ, а я начебто уже на директора… То не зовсім так… То я кажу до того, що Стратон Стратонович мудра людина… Але то ти йому цього не дуже переказуй… Бо то, сам розумієш, не дуже гарно… А що Стратон Стратонович відмінив усілякі там випивки: замочування премій, відпускних — то то воно правильно. То такий дипломатичний хід Стратона Стратоновича. Нібито відступ… А насправді то наступ… Але то ти не бійся… То все робиться про людське око. Буря у «Фіндіпоші» вляжеться — і все стане на свої місця. То він хоче загнуздати кількох претендентів, як він каже, на папаху. А ти, Октавіане, сходи до нього. Запропонуй. Тобто запроси. Скажи, що з нагоди мого двадцятип'ятиліття… Він спочатку на тебе трохи накричить. Але то так, для проформи… Відмовиться спочатку, а тоді погодиться… Ти тільки йому меню розклади: тобто скажи, що в тебе будуть раки, ікра… Може, креветки… Я то не знаю, що в тебе буде… А ти то знаєш… Стратон Стратонович то все любить… Він погодиться… А тоді, як вип'є, то він стає такий, як ми усі… От саме за це я його й люблю: за простоту його, скромність. Але то того не треба йому розказувати… Ти ж знаєш… Мабуть, чув… Про мене у «Фіндіпоші» говорять, що я нібито перший його блюдолиз. Але то так кажуть, бо заздрять, що до мене Стратон Стратонович прислухається… Власне, прислухається не до мене, а до моїх слів… От і ти прийшов! Чого? Щоб я запропонував Стратону Стратоновичу поїхати до тебе, замочити твою премію, відзначити день твого народження. І Стратон Стратонович послухає мене. Стратон Стратонович поїде… Не тому, що я його, то так усі кажуть, підлабузник номер один… Сам Стратон Стратонович каже, що я номер два… Хоч воно то ніби… То якщо взяти чисто зовнішній бік… Мої слова… То виходить нібито я справді номер один, але як глянути з іншого боку, то виходить уже нібито не я, а Панчішка. То таки хитренький тип. Не тип, а типчик. Такий собі лагідненький, добренький, кругленький, рожевенький… Ніби ні на що й не претендує… А як розібратися, то то претендент номер один… То я тобі колись розповім, Мамуню. Але то буде пізніше. Я то так одразу усім не розповідаю… То я спочатку придивляюсь до людей, вивчаю їх… То мені спочатку й до тебе придивитися треба, вивчити, а потім уже розповісти… То я теж у френологію вірю… Френологія — то така наука… Вона від соціології відрізняється тим, що… Але то я про це при нагоді… Он уже йде Стратон Стратонович… Може, він загляне й сюди, то ми собі говорімо, говорімо… Ніби й не про Панчішку чи про твої іменини, а нібито вже про соціологію… Її проблеми… Але говорімо таким тоном, ніби про Панчішку… Щоб не зупинятися… Нібито ми його не боїмося і нібито ми говоримо не про нього. Ми так собі говоритимемо… Говоритимем, говоритимем — і, дивись, до чогось договоримось… Я то завжди до чогось договорююсь, і, дивись, якась ідея народжується, — нарешті закінчив Ховрашкевич, і Мамуня відчув, що у нього запаморочилось у голові. Навіть забув, чого сюди прийшов, але виходити з кабінету Ховрашкевича у цей час не наважувався — боявся зустрітися в коридорі зі Стратоном Стратоновичем…