Ковбик глянув на нього і висловив своє співчуття:
— Чує кицька, чиє сало з'їла… Не дозволю, Ховрашкевич. Вам віднині взагалі раджу язика тримати, як он Мамуня голову, за комірцем. Не за зубами, а за комірцем… Іще й прив'язувати, щоб він у вас звідти не вислизав, коли треба й не треба…
— То було так… То я зараз пояснюю… То я вже знаю, до чого ви ведете…
— Поясните своїй бабці, якщо вона колись у вас буде…
— Афронт! Суцільний афронт! — не міг заспокоїтись Хлівнюк.
— Заспокойтесь, Клавдію Миколайовичу. Хочете — працюйте. Не хочете — продавайте на базарі яблучка.
— А причім тут я, дозвольте запитати? — не витерпів Понюхно.
— А притім, що берете непосильну для себе участь у розподілі майбутнього кабінету… Ви вже чимось одним займайтесь, як он Сідалковський: або за бабами бігайте, зразковий сім'янин, або…
— Нове життя нової прагне шапки, — кинув репліку Сідалковський, почувши своє ім'я.
— Не шапки, Сідалковський, не шапки… У тім-то й річ… — до Сідалковського цього разу Ковбик заговорив дружнім тоном, бо знав: на всіх одразу навіть найсильніший не нападає — завжди потрібен тил. — Не шапки, дорогий мій, а папахи… Набрав кар'єристів на свою голову… Усім папаху подавай. І Понюхну, і Хлівнюку, і Ховрашкевичу… Навіть Антоша, і той дивиться, хто з вас буде найкращий «хазяїн», кого йому найзручніше возити, з ким краще підробляти… Словом, претендентів на папаху хоч відбавляй, а у воєнторзі всього одна, і та у вітрині. Це, мабуть, і ви, Євмене Миколайовичу, — він повернувся обличчям до Грака, — на щось претендували? Але тепер ви претендент тільки на смугастий халат…
Грак поморщився і так часто закліпав віями, що Ковбику здалося: ось-ось з-під них бризнуть сльози.
— Ну-ну! Тільки без сліз і фокусів! Уже й пожартувати не можна… Інтелігенти новоспечені… До міста не добігло, а з села втекло! — І тут же переключився: — А ви, Масік. постійно на роботу запізнюєтесь. Чого, звичайно, не скажеш про випивон на шар-мак.
— Я? — зарожевів Панчішка.
— Ви, ви! А чим же пояснити, що ви на роботу постійно запізнюєтесь? Он мені про це Іраклій Йосипович щодня доповідає,— вирішив вбити ще один клин Стратон Стратонович. — Що я повинен йому відповісти?
Грак і Сідалковський непомітно вислизнули з кабінету. Ковбик переможно пихкав цигаркою, ледь помітно посміхався (за димом неважко було) і думав: «Сміється той, хто сміється останній!»
— Приходите, Масік, на роботу пізніше за всіх, з роботи йдете раніше за всіх… Що ви на це нам скажете?
— То краще я скажу… — подав голос Ховрашкевич.
— Краще, ніж ви, у «Фіндіпоші» ніхто не скаже. У цьому я, Ховрашкевич, днями переконався.
Фіндіпошівці загадково перезирнулися. Репліки, якими так активно обмінювалися Ковбик і Ховрашкевич, мали, очевидячки, якийсь конкретний, хоч і двозначний зміст.
— Давайте краще перейдемо на ондатр та їжаків, — примирливо запропонував Ковбик, побоюючись, що Ховрашкевич раптом захоче виправдатися перед ним і вибовкає перед фіндіпошівцями те, що розпатякав по своїй наївності Кнюхові.— А де це наша зозулька? — запитав Стратон Стратонович, завваживши відсутність Грака. — Куди й коли воно встигло вислизнути? Га? І другого Аякса теж нема…
— Євмен Миколайович побіг у буфет. Мінеральної водички принести вам, Страт Стратич…
— А Сідалковський?
— А Сідалковський… — Панчішка зам'явся. — То він по-англійськи попрощався і побіг до якоїсь полячки. Йолі-палі!
— Якої ще полячки? Хай воно раніше зі своїми раду дасть. Присобачило суфікса до прізвища — і вже з себе поляка корчить…
— Та, кажуть, одружується… — знову посмілів Понюхно.
— Хто каже?! Ви кажете? Куди йому одружуватися! Он мадам Карапєт прибігала, донька його на суд подала!…
— Аліментів вимагають? — висловив припущення Хлівнюк.
— Тільки батьківства. Аби воно погодилося, то йому ще й платили б. Ця ж дама весь свій вік по магазинах проробила. А та ж у ресторані…
— Колосаль! — вихопилось у Масіка.
— Що «колосаль»? — зреагував Стратон Стратонович.
— Ресторан колосаль! Грандіозно! Шик! Чорна ікра! Балик Дарницький!
— Ну-ну, — зупинив його Стратон Стратонович. — У мене вже й так соки виділяються. Після оцієї вашої закусі шлунок не дуже запрацює…
— А чого, Стратоне Стратоновичу, ковбаска домашня, — насмілився подати голос Понюхно. — Євмен Миколайович з дому приніс. Варенички ще теплі! З капустою! Відбивні!.. — смакував Іраклій Йосипович, прицмокуючи губами.
Зайшов оптимістично настроєний Грак.
— Де це ви так довго були?
— Першого чи другого разу? — перепитав Грак.
— Де першого — ми вже знаємо… На курорті! — він почав детально роздивлятися Грака: видовжене обличчя ніби набрало еліпсоподібної форми, з'явилися друге підборіддя й тепла невимушена посмішка, як у людини, що вчинила не злочин, а подвиг. — Вас що там — бутербродами з ікрою годували?
— Де, у буфеті?
— На курорті… Що так мармиза закруглилась… А що там смачного в буфеті, окрім мадам Карапєт?
— Горілка, джин, коньяк…
— А де це там той джин узявся? Чи цей джин бердичівського виробництва?
— То там бердичівського, то я знаю…
Ковбик ніяк не зреагував на Ховрашкевича — немов підпилий водій на тверезого автоінспектора. Він тільки глянув на порожню пляшку коньяку і запитав:
— А що там у неї за коньяк?
Панчішка перехопив той погляд і підморгнув Гракові: «Збігай, йолі-палі! Візьми грамів сто п'ятдесят». Граку не треба було довго пережовувати.
— То я миттю, Стратоне Стратоновичу!
— Миттю, миттю… Тільки дивіться, не затримайтесь там так, як у міліції…
Грак випарувався з кімнати.
— Послухайте, Карапєт, — безцеремонно звернувся він до буфетниці,— вам не здається, що пора купити окуляри, аби помічати верхні розподілки на мензурці, в яку ви наливаєте коньяк?
— Так як ти п'єш, — безцеремонно відповіла Карапєт, — і вообще… то тобі можна наливати й половину… Все одно виллєш у мій вазон або під стол… Тільки алкоголь переводиш… Не можеш пити водки — пий молоко…
— Молоко зближує тільки дітей з мамочками. А мамочок з людьми зближує коньяк і горілка, каже ваш зять Сідалковський. Так що ви мені не псуйте очей, не примушуйте додивлятись до позначок — наливайте, скільки треба…
— Скільки положено, стольки ллю. І вообще, не морочи мені мензурки, — розгнівалась Карапєт, почувши прізвище Сідалковського…
Коли Грак повернувся в кабінет і поставив перед Стратоном Стратоновичем склянку з коньяком, Карло Іванович Бубон запитав:
— Шановний, а як ваш Стратончик?
Він таки любив дітей, чого не можна було сказати про Сідалковського.
— Дякую, Карле Івановичу, росте!
— Посиділи б там довше, то був би вже не Стратончик, а Стратон Стратонович… Дякуйте моїй м'якосердечності, Грак, що взяв я вас на поруки. Кукурікали б ви там… Боюсь, не соціологією ви б займалися, а хімією— перейшли б з оцього коньяку на аш два о… Додуматися тільки! Взяли в баби гроші…
— Ну, то було не зовсім так… — підняв угору два пальці Ховрашкевич, якому сьогодні Стратон Стратонович не давав слова сказати. — То було…
— Сядьте! До вас же чарка не п'ється…
— Вона то не п'ється, але я повинен висловитись…
— Ви вже висловились — і досить-таки чітко. Як останній… — Ковбик ледве стримувався. — І тепер ви мені тут марші Шопена не висвистуйте… Як флюгер до вітру, так ви до начальства… Я це кажу так різко, бо ви мали нахабство позаочі й про мене так сказати…
— То не зовсім так… Он свідок Октавіан… Якраз перед цим я й справді про вас казав… Але що я казав? Я казав, що ви мудрий… Що ви дипломат… — повернувся лицем до Стратона Стратоновича, а спиною до його підлеглих Ховрашкевич.
— Ну, мені вже тут робити нічого, — образився Стратон Стратонович і підвівся. — Час трибунам і ціцеронам поступитися…
— Ви вже повторюєтесь, Стратоне Стратоновичу! — кинув з порога Євграф.
— Ви, до речі, теж, — натякнув Ковбик Сідалковському на повторний суд з Карапєт. — Тільки Бубону клопоту завдаєте…