Хряснув дверима і пішов геть.
РОЗДІЛ XXIX,
Уранці, коли задзвонив телефон, Сідалковський ще ніжився у теплій постелі. Вставати не хотілось. М'яка й легка барвиста японська ковдра, як молода жінка, ніжно тулилась до теплого, напахченого, як шовкова хустинка парфумами, тіла. Він спав, як у саду. Звечора наливав у постіль різних одеколонів, і ці пахощі, як лугове різнотрав'я, духмяніли у нього в кімнаті до самого ранку. Інколи він ще брав пахучий тютюн «Золоте руно», набивав ним подаровану кимось люльку і димів, обпікаючи нікотином язика, але не затягуючись. Він просто любив цей запах.
Телефон дзвенів, аж підстрибував. «Мабуть, дзвонить Ядвіга, — подумав. — Хай дзвонить. Що я їй скажу?.. Пора кінчати з тим, чого ще й не розпочав. Будинок розвалився ще до того, як у нього поселились…»
Сідалковський перевернувся горілиць, підклав руки під голову. В позолоченій рамі вікна стрибав золотавий зайчик: з однієї шибки-клітки в іншу. «Отак і я. Стрибав, стрибав і, здається, дострибався…»
Телефон не вгавав. «Яка самовпевненість… Наче точно знає, що я вдома. Ніякої вихованості! Не бере — значить не хоче розмовляти з тобою. А може, Айстра?!» Тепер вона ставала йому дорога як жінка, що кинула його, бо була ощасливлена іншим. Сідалковському навіть здалося, що дзвінки не звичайні, а міжміські: настирливі, різкі, з короткими інтервалами.
Потягнувся рукою до апарата, мовчки приклав до вуха трубку, не вимовивши ні слова. І почув чоловічий голос, зовсім незнайомий. Але стиль, манера висловлюватись — близька до манери Сідалковського.
— Я вас вітаю, улюбленець своїх і закордонних грацій!
— А коротше можна? — незадоволено буркнув Сідалковський.
— Я, очевидно, не туди потрапив? Це не квартира Сідалковського?
— Вона. А що?
— Тоді я вас зовсім не впізнаю, граф. Уперше чую, що ви втратили почуття гумору. Це з вами зранку завжди так?
— Веніамін Олександрович?! — аж підвівся на лікті Сідалковський.
— Власною персоною. Тільки ось автомобіль державний… Ви мені потрібні, Сідалковський, як повітря, як вода, як хліб до сала! Численні дами вашого безрозмірного серця хоч раз коли-небудь казали вам такі слова? Признайтесь! Але без гіпербол!
— Ніколи, але й ви мені потрібні. Оскільки ви вже заговорили про дам, то я вас повинен розчарувати… Та це не по телефону, а тет-а-тет!
— Одягайте труси і чистіть зуби! Через п'ять хвилин я у вас! — Жерех кинув трубку.
Сідалковський зустрів Жереха у повній парадній формі, яку він носив тільки у себе в кімнаті: вже знайомі нам індійські капці з позолотою й задертими носами, яскраві шкарпетки, штани від піжами й східний халат, усіяний мінаретами і аж трьома місяцями-ятаганами.
— Любий мій! — мовив Жерех, потискуючи теплі руки Сідалковського і водночас дмухаючи на свої замерзлі.— Сподіваюсь, ви не хворі? На вас лиця нема. Можливо, воно ще вчора було, але сьогодні ви його стерли…
— Жінки передчасно стерли, — посміхнувся блідо Сідалковський. — Я був не дуже економний у поцілунках.
— Любий мій, — повторив Веніамін Олександрович, скидаючи сіре пальто з бобровим коміром.
— Не треба! — заломив руки Сідалковський.
— Що не треба? — не зрозумів Жерех.
— Не треба так до мене звертатися! У мене від такого звертання неприємні асоціації… пов'язані з жінками, а особливо їхніми дітьми…
— Усе зрозуміло… Переходжу на прийом. Ви заплутались?
— Як парашутист, котрий, опускаючись на землю, благополучно розібравшись із стропами, потрапив зненацька у вісім циганських спідниць…
— Вам потрібна моя допомога?
— Тепер мені може допомогти тільки донька голови Верховного суду. І то за умови, якщо я з нею одружусь, а рідний татко дасть на це згоду…
— Що трапилося?
— Трапилося те, що трапляється в житті кожного з нас саме в той момент, коли ти плануєш одне, а виходить інше…
— А конкретніше? — Веніамін Олександрович закинув ногу на ногу. На ньому були модняцькі жовті чобітки на високих підборах. «Ковбику б такі!» — чогось подумав Сідалковський.
— А конкретніше? — Євграф перевів погляд на оксамитові вусики Жереха. — Конкретніше, я почуваю себе графом Монте-Крісто: ти подаєш заяву до загсу, а в цей момент тобі присилають повістку на суд. Ти збираєшся удосконалювати свою каліграфію на почесних грамотах, а доводиться удосконалювати свої промови з високих трибун у суді. Мені загрожує стаття 53-тя… — Сідалковський почав зловживати юридичною термінологією, на котру збагатився за перший день судового процесу.
— Суд уже почався? — запитав Жерех, уважно вислухавши Сідалковського.
— Уже йде повним ходом. Вітрила піднято! Курс зюйд-вест і попутний вітер, але цього разу, здається, не для мене…
— Свідки є? Ядвіга знає? Компрометуючі дані? Прямі чи побічні докази?
— Є один побічний доказ, що розглядається як прямий: дитина Карапєт-молодшої. Ядвіга не знає. Боюсь признаватися. Свідки є. Тільки з мого боку. Усі — як риба. Ніяких свідчень на її користь. З її боку немає нічого, окрім якогось папірця: суддя намагалась винести його на світло, але мій адвокат її своєчасно стримав.
Жерех задумався.
— Як на мене, то не так уже все й трагічно, як вам, Євграфе, здається. От лише папірець! Папірець тепер важить більше, ніж маленька людинка. Я маю на увазі дитину вашої колишньої Карапєт. Що б він міг означати? Коли на суд?
— Зустріч відбудеться сьогодні, о п'ятнадцятій нуль-нуль, як кажуть резиденти.
— Я вам нічого не обіцяю, граф. Але дайте мені слово, що й ви порятуєте мене. Мої обидва працівники вийшли, якщо можна так сказати, з ладу: перший на ковзанці поламав руку, другий, той, якого маєте замінити ви, пішов усе-таки на пенсію, не дочекавшись вас.
— Ковбик затримує. Пропонує мені посаду заступника директора…
— Хитрує старий лис. Дипломат фіндіпошівський!.. Не вірте жодному його слову. Я Ковбика знаю: когось втрачає — когось знаходить. Він усе життя так. На цьому й тримається. Словом, Євграфе, після суду — до мене! Виручайте… Мій патрон тільки три почерки визнає: діда-пенсіонера, товариша, котрий поламав руку, і ваш…
— Мій?! — здивувався Євграф. — Але звідки?
— З того самого зразка, що ви мені залишили. З вашої заяви, з ваших документів і з вашої візитки… Од візитки він просто в захопленні.
Сідалковський кивнув.
— Тоді з богом! До вечора, Євграфе! Гадаю, Капітульська буде наша!..
У «Фіндіпош» Сідалковський прибув як спортсмен, котрий відновив свою найкращу форму. Адже після першого засідання в суді у нього з'явилися деякі відхилення від нормального психологічного стану: підвищився тиск — особливо з боку матусі Карапєт — і голос — з боку Карапєт-молодшої. А також він став помічати не характерні для себе рухи: різкі оберти навкруг своєї осі, що нагадували крутіння молодого песика, котрий намагається спіймати власного хвоста, де сидить оса; пересихання в горлі, що приводило інколи до повної втрати голосу; інтенсивне зволоження долонь…
Тепер же, полишаючи «Фіндіпош», мав вигляд безтурботного джиґуна, якому море по коліна.
— Кланяйтесь Стратону Стратоновичу, — попросив він Ховрашкевича, — і передайте йому, що сьогодні він не зможе побачити мене на роботі, навіть якщо дуже захоче…
— То в тебе, напевне, кущове засідання? — вколов його Ховрашкевич.
— Кущі вимерзли, а плід на пагінцях визрів…
Ховрашкевич нічого не зрозумів і для чогось почав хрумтіти суглобами пальців.
— Не зводьте себе з життя, Михайле Танасовичу. Життя це зробить без вас. Думайте про майбутнє відкриття і свій геній, якого не можна ховати від людей. Це не золото — його в землю не закопаєш…