Надворі небо було вже в опуклих зорях, і вони весело стрибали перед очима. Мороз хапав за щоки й за носа. Василя прикро вразили слова тітки Паші. І це не одна вона так настроєна проти людей із Западної. Василь помітив, що й начальство їх недолюблює, затирає. Та воно, мабуть, і настрополяє місцевих проти них. Оце приходили на свинарник парторг із комсоргом, балакали з молоддю, кого б на груп-комсорга настановити. Запропонували їм Ганку зі Львівщини, грамотна, сім класів кінчила, і робота в неї горить у руках. Парторг пожував тонкі губи, пожував. «А ще кого?» — питає. Назвали Валю з Чернігівщини. У неї виявилося чотири класи, як і у Василя. «О! Давайте Валю! — сказав парторг. — Я давно придивляюся до неї. Бідова дівчина». А вона місяць, як приїхала сюди, цей парторг її вперше у вічі бачить. Ну, Валя, так хай буде Валя. Потім уже, після цих дурних зборів на ногах, прямо коло чанів із запареним кормом для свиней Василь, шукаючи свого відра, почув, як парторг і комсорг стиха гомоніли з Валею. Парторг сказав: «Ти, Валю, цих бандерівочок дуже не висувай на люди». — «Ага, хай за свиньми краще дивляться», — підспівував парторгові комсорг. І вони троє притишено засміялися, наче змовники. Василеві тоді зробилося досадно й гидко, наче його напоїли свинячим пійлом. Він зозла брязнув відром об чан, і той загув на весь свинарник.
—Хто тут?.. — стрепенувся парторг.
—Це наш новенький, — сказала Валя.
—Теж із тих?.. — спитав комсорг.
—З ти-их! — крикнув Василь і пішов із відром прямо на комсорга. — Ану, зійди з дороги, бо захлюпаю!
Комсорг поступився йому, зауважив:
—А підслуховувати негарно.
—Дуже мені треба, — буркнув Василь і вийшов до своїх саней з бочкою. Почув парторгове за собою:
—Виховувати їх треба.
Гірко було Василеві, самотньо того дня…
—Ну ти ж і летиш. Сніг під тобою плавиться, — озвався Володя захекано.
—Та мороз тисне, хочу зігрітися, — виправдувався Василь.
—Я вже впрів, за тобою женучись. Пригальмуй трохи.
Пішли помаліше, хоч Василь аж пританцьовував, так йому нетерпеливилося.
—Знаєш, Василю. Ти правильно зробив, що не бігаєш в обід у корівник.
—Мені Славка порадила. Сказала, що люди кругом витріщаються і все таке… — охоче пояснив Василь.
—Славка? А я думав, ти сам допетрав?
—Що — сам? Я ніяких очей дуже не боюся. Але Славка попросила…
—І все?!
—Що значить, все? Раз вона просить, чого ж я пертимуся? Їй видніше, як воно й що тут.
—А тобі нічого не видно? Ти сліпий чи так, на голову обижений?
—Слухай, Володю. Що ти все кругаля даєш? Кажи прямо.
—От тобі прямо… З тебе всі три корівники надривають кишки.
—Що ж це на мені таке смішне?
—Ти що, придурюєшся чи не бачиш, що Ярослава із Сергієм…
—Що?!! — став, як укопаний, Василь.
Мацькові накинули на голову лантух, і кінь осліп. А потім страшної сили удар по голові ошелешив його. Стало червоно в очах, і земля попливла з-під ніг…
—Василю! Ти чого? Ходім уже, бо холодно стояти, — шарпав його за рукав Володя.
—Іди собі! — вирвав Василь рукав з його пальців.
Володя постояв мовчки.
—Ну, ти даєш, — озвався перегодом. — Ми йдемо чи ні?
—Іди! Я нікуди не піду, — глухо сказав Василь.
—От палить без сірників і черкала. Уже ж прийшли, глянь!
Перед ними заклично світилися вікна гуртожитку й навіть чути було звідти гомін і дівочий сміх.
—Ти через Ярославу? Та там їх повно, таких Ярослав. Чуєш, хихотять, як кури на сідалі. Тільки розстав руки, зразу півдюжини влетить в обійми.
Василь на те нічого не сказав, а повернувся спиною до вікон і пішов назад у село. Володя поскрипував слідом за ним. Тітка Паша здивувалася, коли вони увійшли до хати.
—Чого це ви? Роздумали чи дівчата не пустили?
—А! Затіяли прання ні з сього ні з того, — сказав Володя.
—Що їм, тижня мало було?
—А дідько їх у ступі втовче. Хлопці постовбичили попідвіконню та й потягли на село.
—А Василько наш чого такий похмурий? За дівчатами скучив?
—Не обійдуся без них чи що? — видушив із себе Василь. Роздягся й поліз на піч. З лави йому на опічок боляче різонула по очах наблищена бляха ременя. Василь зажмурився й одвернувсь до стіни. Задушливо пахли підсохлі соняхи на черіні. Пригадав, як він тоді в неділю підкрався до Славки й узявся за дужку відра в її руці, і як Славка радісно вигукнула: «Сергійко…» Озирнулася з ясними-ясними очима. «Не для мене… — шпигонула його думка. — Як же я тоді не догадався. А потім Сергій з’явився. Вони сміялися з мене!.. Який сором… І Валентина нічого не сказала…» Та якесь інше почуття погасило сором, що був спалахнув. Усе те ж бажання, ще непереборніше, нестерпніше з'явилося в нього побачити її… Тільки побачити. Хоча б у вікно. Підійти з темряви, привикнути до шибки й дивитися, дивитися на неї… У нього не було ніякого гніву чи образи на неї. Тільки біль, нерозвидний, непроглядний біль і оте бажання — побачити. Він зірвався з печі й сквапно почав убиратися.