—Куди ти? — спитав Володя, що вже роззувся й намірявся лізти на піч.
—Туди… — сказав Василь. — Ходім, якщо хочеш. Ще встигнемо.
—Встигнемо?
—Ну, ще застанемо всіх.
—Чого ж ви телесуватиметеся, коли дівчата перуть? — сказала тітка Паша. — Яке воно ото? Завтра вже підеіе абощо.
—Ні, я сьогодні, —рішуче сказав Василь.
—Я нікуди ні кроку! — крикнув Володя. — 3 мене досить!
—Та чого ви, хлопці? Чи не за дівку полаялися?
— Не мішайтеся, мамо! Слухай, Василю! Лізь на піч. Завтра підемо.
Василь жбурнув куфайку, сів на лаві.
—От парубки. Дивіться мені, не побийтеся, а то я швидко помирю кочергою обох, — сказала гітка Паша, вмощуючись на лежанці.
—Ну, що ви, тьотю Пашо? — махнув Василь рукою, роззувся, хукнув на лампу й потемки поліз на піч.
—Ти тремтиш увесь? — сказав Володя. — Вкривайся рядном.
Він укрив Василя, але той і далі тремтів.
—Та що з тобою? Ти, може, простудився?
—Я нне мможу без ннеї, Володю… — гаряче зашепотів Василь.
—Забудь і думати. Викинь з голови, — прошепотів Володя.
—Ну, ви ж і шепочетеся. Аж крейда з комина сиплеться, — сказала тітка Паша.
—А ви, мамо, спіть і не дослухайтеся.
—Дуже воно мені треба. Парубки, а шепочуться, мов дівчата, — глузливо сказала тітка Паша.
—Як же забудь, Володю? Як забудь? — тремтів Василь. — Нас же були колись порівнували.
—Приревнували? До кого?
—Та ні. Порівнували. Ну, оголосили на пастівнику молодим і молодою. Таке правило там, у Западній. Славка стала моєю молодою, і це вже було, як закон.
—Так вона тебе зрадила! — скрикнув Володя. — Її ж треба віддубасити за це! Віддубась, і вся пісня!
—Кого там віддубасити? У тюрму не терпиться? У нас швидко в каменоломню заберуть. Будете каміння дубасити молотом.
—Мамо, не мішайтеся в наші балачки! — сказав Володя. — Ви ж нічогісінько не знаєте, так ото й мовчіть.
—Ти мені не затикай рота. Я завтра до участкового піду, хай з вами побалакає.
—Володя пожартував, тьотю Пашо. Слово честі.
—Ну, глядіть мені. Тільки пальцем торкніть кого. Дівчата й так нещасні, від дому, від мами рідної лиха година одірвала, закинула в чужий край, так ще й ви обижатимете? Мало нас прокляте життя обижа?
Коли мати втихла, Володя раптом зізнався Василеві:
—Знаєш, я теж полюбив одну… Оту, що плакала. Катрю. Вона до нас із Полтавщини приїхала. Ну, я до неї з усією душею, а вона сміється. Ну й досміялася. З одним фуражиром застукали її в сіні. А тепер він женитися відмовляється, гад. Ну, і я ж не візьму таку, якби вона й захотіла.
Василь подумав про Славку й Сергія. «Може й вони?..» І йому зробилося бридко й боляче. А вночі, коли вже всі спали, його охопив щемкий жаль. Йому стало жалко Славку. Дуже-дуже жалко… І себе. І ще чогось. Мабуть, того, що було з ним весь цей тиждень, починаючи від суботнього вечора в гуртожитку, коли він побачив Славку, почув її голос. А потім вони грали в ту пляшку, і вона поцілувала його… Ще ніхто його так не цілував — ні мати, ні баба Явдоха. Ніхто… Він аж задихнувся від цих спогадів і тихо заплакав.
У неділю в обід Володя сказав Василеві:
—Перепитувала, чого нас не було вчора.
—А ти їй що?
—Кажу, намерзлися за день, як цуцики, не до вас було.
—А вона?..
—Розсміялась і пішла. Той Сергій коло неї так і ходить, і сторожкий зробився, мов шпигун.
Василя від однієї згадки про Сергія так і підкинуло.
—Ноги моєї там не буде ніколи більш, — сказав гаряче.
Якось під весну вже прийшла до нього на свинарник Валентина.
—Як ти тут живеш?
—Роблю. Утягся вже.
—А чого це ти не появляєшся в нас? То так був запарубкував, а це сидиш тут, як у норі, й не чути тебе.
—Що я у вас там забув?
— А Ярослава…
—Там зайнято.
Валентина глянула на Василя, і в її очах він похопив смуток.
—Легко ж ти здався. Слабенький на втори, виявляється, з тебе парубок.
—Та вже який є. Після інших не звик підбирати.
—Хто це тебе так навчив?