—Життя навчило.
—Життя. Багато ти розумієш у ньому.
—Скільки розумію, стільки й мого.
—Ну, пішла я. Коли що треба, не забувай, що поруч із тобою сестра. Я б так легко не здалася.
«Чого вона так переживає за мене? — думав Василь весь день про ці Валентинині відвідини. — Може, хоче мені добра? Сестра ж». Йому хотілося, щоб Валентина й ще прийшла й говорила про Славку. Може, вона щось знає? Може, Сергій уже відступивсь од Славки?..
Піти б у корівник, побачити… Або в цю ось суботу в гуртожиток. З Володею. Він ходить. Катря завагітніла, боїться додому потикатися й тут хтозна як жити з дитиною. Володя такий, що взяв би її до себе, та вона тільки сміється з нього. «Ні, не піду! — наказував собі Василь. — Не хочу бути посміховищем».
38
Навесні в Хрещенівку наїхали копачі колодязів із Полтавщини. Викопали колодязь на молочній фермі, під літо перейшли на свинарник. До них пристали й Павло із Сергієм. Одні копали, інші поруч тесали дерево, робили зруб. З ранку до вечора тут стояв гомін. Василя тягло до полтавців послухати їхніх балачок, і він, як тільки випадала в нього вільна часинка, підходив до гурту, роззявляв рота. Якось заслухавшись, відступився зовсім близько до кручатки. Тягав глину саме Сергій. Він крикнув:
— Хто тут лізе під руку?
Озирнувся, побачив Василя.
—А, це ти?..
—Я. А що? — сказав Василь і прижмурено глянув суперникові в очі.
—Жити надоїло чи що? Ану, вирветься кручалка, — сказав Сергій.
—А ти держи кріпше.
—Ей, там!.. — лунко гукнуло з чорної прірви. — Заснув? Тягни!
—Та ходять тут усякі! — крикнув Сергій і почав крутити коток.
Копачі всі були молоді, відбірні хлопці, вже після армії. Платили їм за цю роботу за домовленістю добрі гроші, ще й хлібом. Були вони, як і всі заробітчани, що вигнала їх недоля з дому, без паспортів, ніде в містах не могли стати на постійну роботу й проживання, а тому й кочували отак по півдню України із села в село, починаючи від ранньої тут весни й до пізньої осені. У багатьох уже були дома сім’ї, і хлопці скучали за молодими жінками, одначе це не перешкоджало їм розбродитися вечорами по вдовиних хатах. Удень про це в них і було найбільше розмов, жартів і всіляких клинів. Говорилося навздогад, але все було зрозуміло навіть для Василя. В обід копачі заводили полтавських пісень. Сходилися до них свинарки, підспівували їм і залицялися до хлопців.
Раннього літа сталася з Василем одна смішна притичина. Якось бригадир виловив його серед копачів без роботи й послав відвезти полільницям у поле бочку з водою. Був ще пізній ранок. Василь швидко натяг води в бочку й поїхав. Полільниці пололи кілометрів за два від села. Минув останні хати з чахленькими акаційками й виїхав у рівний, хоч котись, степ. Стояла сонячна днина, і в свіжому з ночі повітрі було далеко видно й чути, як у великому залізничному вокзалі. Ген-ген біліли хустками полільниці, перегукувалися між собою прозорими з відстані голосами. Василь заїхав на бурякову плантацію, одчепив бочку там, де сказали жінки, перегомонів трохи з ними. Була серед полільниць і тітка Паша. Жінки подякували за воду, розпитали, звідки він забився на заробітки, похвалили, який він гарний та бідовий парубок росте для котроїсь щасливої дівчини, і Василь рушив назад, до дороги. Обережно виводив коней у поводі, відпряжених од бочки, пильнував, щоб не потолочити рядків. Сонце тим часом підбилося в два дуби й смалило так, що земля на плантації припікала в затоптані підошви. Степ якось ураз ізмінився. Небо поблідло, по обріях наче попідпухало, налилось водою і тільки в зеніті ще зберігало вицвілу блакить. Від землі парило, мов од відчиненої духовки. Василь розстебнув усі до одного ґудзики на сорочці й висмикнув її з-під штанів, щоб хоч трохи піддувало знизу. Вибрів на дорогу, вихопився верхи на корінного, і згори йому стало краще видно село, мріли в мареві крайні хати, перекособочені, підмиті в розімлілому повітрі. Оглянувся до полільниць, вони зоддалеки видавали на білих курей, що розбрелися по рядках і пасуться. Далі Василь перевів очі на дорогу в степ і занімів. Там, зовсім недалеко переливалося проти сонця, біліло велике озеро, а по берегах стояли тіняві дерева, таке як верби над Россю. «А казали, тут річок близько нема, — подумав Василь, — аж воно ось, поруч хлюпається». І йому так закортіло хоч на хвилинку стрибнути у воду й покупатись, як бувало на Росі. Він повернув коней і пустив чвалом до того озера. Промчав хвилин з п’ять, а озеро все так і стояло на тій же відстані. Що за трясця? Омана? Видає ближче, ніж насправді? І вдарив п’ятками коня в боки. Ще проїхав зо стільки ж — не ближчає. Постояв трохи, вдивляючись у білий обрій. Котить хвилі, переливається… І дерева, мов височенні стоги при самій воді. Витер спітніле чоло. Тільки б на часинку скікнути у воду й зразу ж звідти. Ну, плеснути раз-другий руками наввимашки… І знову рушав, уже не так гнав коней, закрадалась якась непевність, але ж бачив ясно. Як на долоні все видно. Глянув по боках, замітив: «Он, проти отого пагорбка чи могили воно». Порівнявся з могилою. Нема нічого, суха, аж репається, дорога. Минув і могилу, і ще проїхав. Та й натяку нема. «Висихає переді мною та вода чи що?..» Попереду, все на тій же відстані хвилювала біла вода, і дерева, ну точно верби над Россю стоять. Глянув по боках, уже й могили не видно. Оглянувся — ні плантації, ні жінок, і по селу жодного знаку, порожній обрій.