«А хай тобі морока!.. Треба вертати, іншим разом поскачу. Не так воно, виявляється, близько, як видає на перший по- зір». Поїхав назад. Довго не з’являлася могила збоку. «А хай ти сказишся! Коли ж я встиг стільки проскакати?» — думав він. Аж ось та могила, ледь-ледь мріє. А від могили ще ж їхати і їхати до плантації з полільницями. А звідти ще до села два кілометри. Коні були мокрі, і він зовсім стишив хід, пустив їх ступою. Не скоро забіліли в правуруч йому жінки. Побачили його, замахали руками, закричали щось збуджено, та він поїхав-поїхав, не зупиняючись. Потім озирнувся на ходу — біліє, переливається вода, і верби мріють. Зовсім недалеко… «Ні, досить з мене…» Аж під обід добрався в село, ледь свині не позапалювались од спеки без води. Свинарки лаються. Мотавсь уже весь обід без перепочинку, заливав «пожежу».
Після обіду знову потяг бочку на плантацію.
—Куди се ти ганяв до обіду, Василю? — питали полільниці.
—А так… Пробігся верхом.
—По отакій спеці? Ти чого нам дуриш голови?
—Ну, скупатись хотів. Не можна хіба?
—Скупа-атися? А не я вам казала, що його марево повело.
—Марево?
—Атож. Тобі, мабуть, вода уздрівалася? Дерева?
—Ага. Такі, як у нас на Росі. Верби, — сказав Василь. — А що?
—А ти там русалок не бачив, Василю?
—Не знаю. Якби був ближче під’їхав, може б і побачив. Іншим разом доїду, брехня. Воно тільки далі, ніж марево показує.
—Ви чули? Він справді колись так до самого моря помандрує.
Жінки розсміялися, Василь непорозуміло дивився на них.
—Ти що? Перший раз у степу?
—Авжеж.
—Ну, тоді ясно. Нема тут, щоб ти знав, ніяких ні верб, ні води, крім оцієї, що ти привіз у бочці.
—Так то воно все увижається мені?
—Усе, крім русалок. Як уздрієш, Василю, русалок, їдь сміливо. Не промахнешся.
—Та вже свого не попущу, — сказав Василь.
—Правильно, Васильку. Не піддавайся їм, — підбадьорила його тітка Паша.
Василь вибрався на дорогу, покрадьки оглянувся з коня туди, в степ. Дорога була порожня до самого обрію і ніде не згадувалося жодного натяку на озеро.
Дожили до жнив. На току видавали хліб на аванс. Василь заробив за п’ять з лишнім місяців п’ять центнерів пшениці, як золота. Цілих півтонни. Сім лантухів насипали. Поки попідписував їх хімічним олівцем, увесь язик синій зробився. Калашниківці й Павло та Сергій гуртом зговорили машину, тут же повантажили хліб, і його повезли на голодне Надросся.
Василь уже виходив з току, як зіткнувся зі Славкою. Він не бачив її із самої зими і з несподіванки дуже знітився, готовий був уже прошмигнути мимо, але зупинився, безвільно дививсь, як вона підходить у квітчастенькому платті, засмагла по самі плечі, легка вся, усміхнена.
—Йой, Васильку! — сяйнула золотими очима. — Добридень…
Усмішка біла, блискуча, хоч дивись у неї, як у дзеркало.
—Здрастуй, — глухо одмовив.
—Як я давно тебе не виділа?! Ти хліб отримував?
—Ага.
—Багато заробив?
—Півтонни. Тільки що відправили машиною.
—Молодець. Оце буде радість мамі твоїй.
—Ярославо! — гукнув Сергій з току. — Довго тебе ждати?
—Ну, я пішла. Хлопці помагають мені. Я також із своїми наймаю машину.
—Хочеш, і я поможу.
—Ні, вже не треба…
І пішла. А він стояв щасливий і найнещасніший у світі, дививсь їй услід, і смагляве сонце сміялося, і небо смаглявіло, аж темніло од надмірного світла. «Яке мені діло до них…» — думав Василь, але й ще не йшов, а спостерігав, як Славка підступила до Сергія, як він посміхнувся до неї, як вони загомоніли про щось своє, як узяли лантух — вона за гичку, він за гузирі—й перенесли до ваги. Василь відчув раптом таку страшну самотність, що йому підкотився до горла давучкий клубок, і жити стало боляче й не відомо, для чого… Він усе дивився на Славку, і не було зараз для нього нічого дорожчого і найнедосяжнішого, як та дівчина в квітчастенькому вигорілому на сонці платті, із засмаглим золотом очей, що будь-коли могли стемніти, як ніч.