—Ти про Сталіна? Сумуєте все? Ми вже відплакались.
—Ярослава захворіла.
—Славка?.. Що з нею?..
—Простудилася. Воспалєніе льохких. Тиждень лежала в гуртожитку, наша фершалка її пілюлями спасала. Не помогло. Уже днів з п’ять, як у лікарню забрали. І діло, кажуть, неважне. А Сергій за весь час ні разу не зайшов до неї ні в гуртожиток, ні в лікарню.
—Ну й звірюка! А чого ж ти раніше не сказав мені?
—Та я думав, що їй полегша, коли ж воно все гірше й гірше. Дівчата були наші двічі, кажуть — погані діла та й годі.
—Чого ж ти рані-іше… Прощай… Побіжу до неї…
—Усе ще любиш?
—Що?.. — не зрозумів Василь. — A-а… Я побіг.
По дорозі до лікарні він купив на базарі великих червоних яблук, найкращих, які тільки були тут, заплатив усі свої гроші й побіг. «Як же так? Вона тут поруч, хвора, а я нічого не знаю. Живу собі й нічого не знаю…»
Райлікарня містилася в обшарпаному будинку з високими колонами на околиці селища, в колишньому поміщицькому палаці. Було в ній усього дві палати — чоловіча й жіноча, в яких лежали з різними хворобами. Василя впустили в жіночу палату. Він одчинив двері й опинився в залі завбільшки з клас, заставленій од самих дверей до протилежної стіни ліжками в кілька рядів. На них лежали в білих сорочках жінки. Пахло ліками. Де ж тут Славка?..
—Кого тобі? — спитала сива бабуся з крайнього ліжка.
—Я до… Ярослави.
—Це до Славки, — озвалася молода жінка й показала рукою. — Проходь он туди, на середину.
Василь боком, засоромлено, дивлячись і не бачачи нікого на ліжках, став пробиратися на середину палати. Йому показували Славчине ліжко. Там хтось лежав незнайомий із жовтим змученим лицем.
—Славо! — гукнули Славці. —До тебе прийшов такий парубок, а ти спиш.
І та, що лежала щойно із склепленими повіками, раптом розжмурилась і глянула на нього радісними ясними-ясними очима. Вони були великі на її схудлому до невпізнання обличчі й гарячі. Він уже підходив до неї, знічено усміхаючись, як ті очі миттю поночіли, і він усе зрозумів ще до її слів:
—A-а… Се ти?
—Здрастуй, Славо… — промовив він, ледве стримуючись, щоб не заплакати. — Я тільки недавно взнав, що ти хворієш.
Славка тяжко закашлялась. Довго й важко віддихувалася, витираючи хусткою змокріле чоло.
—Чула, ти вчишся? — спитала, віддихавшись.
—Уже ось другий місяць. А всього шість треба. Тоді, може, поїду додому в свою МТС, як пустять. Відроблю там і подамся у великі міста. Паспорт є і спеціальність механізатора. Зможу на скреперах, а схочу, на бульдозер сяду.
—А я, видиш, заслабла. Весь час мені то зимно, то спечно, і ду-ушить мене… — знову закашлялась. — Йой, згину я тут, Василю… Згину й рідних не побачу…
—Ну, що ти таке говориш, Славо… — закліпав мокрими повіками Василь і одвернувся. — Лікарі кажуть, одужаєш.
—Де ж одужаю, коли дихати з кожним днем усьо тяжче й тяжче…
—А я тобі яблук приніс, — сказав Василь і став виймати їх з усіх кишень. Поклав на тумбочку.
Славка посміхнулась, і очі її трохи розхмарилися:
—Як ті, що ти клав у дупло…
—А ти ще пам’ятаєш?..
Вона кивнула головою.
—Ти ба, які яблука, Славусю! Любить тебе Сергійко, а ти сумувала, — озвалася Славчина сусідка.
Славка заплющила очі. Дві сльозини викотилися з-під тремтячих повік і зразу ж висохли на гарячих щоках.
—Сергій сьогодні до тебе прийде… — раптом сказав Василь.
—Прийде?.. Сьогодні?.. А раніше не міг?..
—Так він же їздив додому! — сказав Василь. — Ти що, не знала? Йому написали про твою хворобу, і він оце приїхав. А я прибіг поперед нього… Узнав і прибіг тобі сказати…
—Справді?.. — кинулася Славка, мимохіть усміхаючись. Очі її з’ясніли, визолотіли. — Васильку! Справді?.. Він нічого не знав?
—Авжеж. Ти як захворіла, кажуть, йому прийшла якась телеграма, і він зразу ж і виїхав.
—Йой, Васильку! — зраділа Славка, закашлялася. — Бачиш, слаба я зовсім… І споганіла.
—Ну що ти, Славо… Ти така ж вродлива… Тільки схудла трохи.
—А що в нього там дома?
—Не знаю. Хтось наче захворів був… Я вже піду, Славо… Ти тут держись. Видужуй. Чого тобі ще принести?
—Нічого не треба, Васильку. Хай… він прийде…
—Прийде, прийде…
Вона знеможено відкинула голову на подушку, лежала усміхнена. Василь боком-боком став пробиратися між ліжками.
—Бач, як зацвіла наша Слава.
—А що ж ви думали? Такий орел залетів до нас! — гомоніли по ліжках.
При дверях стара вхопила його за полу кістлявою рукою, зашипіла притишено: