По всьому чорному морю широкої долини, скільки сягало око, сузір’ями й поодиноко світилися вогники, і скоро вогник діда та Йвана загубився серед них. Зрідка з чорної безодні налипали збуджені голоси. Притлумлені відстанню, вони були, мов чиєсь легке зітхання. То, мабуть, біля якогось вогника раділи вдалій здобичі. Василька так і тягло до тих вогників, у теплу воду, долоні йому аж свербіли за веслами. Та тут покликала його мати, і він з таким жалем, ще раз засягши очима весь цей всесвіт вогнів другої повіді, почвалав додому.
Прокинувся він уранці від неймовірно солодкого запаху підсмаженої свіжої риби. У печі шкварчало й пахло на всю хату, припеченим кукурудзяним борошенцем к олійні й риб’ячому сочку. Малеча, як по команді, посхоплювалась і весело загула, мов бджоли на пригрі. Тільки дід і Йван спали непробудним сном після щасливої риболовлі, так що мати ледве добудилася до Йвана. Риби було багатенько, старшенькі їли, аж за вухами лящало. Підсмажена борошняна шкірочка хрумкотіла на молодих зубах і була така смачна, що всі ледве язиків не ковтали. Меншенькі Меланя й Галя не вміли ще їсти рибу, і мати їм вибирала кісточки й годувала чистим м’ясом, наче галченят.
І в обід їх ждала риба. Спочатку риб’яча юшка, приправлена цибулькою, а потім і сама риба, знову смажена, знову виваляна в борошенці. І другої ночі промишляли дід з Іваном, поїхали й третьої. Іван на уроках клював носом, і вчитель гнівався, здіймав його на глузи. І Йван здався. Четвертої ночі дід узяв із собою Василька.
Василько аж затанцював з радощів.
—І ості дасте кинути?
— Там видно буде, — ухильно відповів дід.
— Який скорий, — пробурмотів Іван, укладаючись спати. — Мені й то тільки раз дали.
Василько вже летів з хати в ніч. Дідів голос перехопив його на порозі:
— Пальтечко накинь, бо на річці ще здорово ночами, прохвачує хіба ж так.
Сквапно схопив латане-перелатане пальто, застібавсь тремтячими руками.
— Ну, цей вам направує. Не встигне обіпертись об дно річки, як човен млинка піде по воді, —скептично промовив Іван, позіхаючи вже під ковдрою. — Облизуватимемося завтра, згадуючи рибу.
— Я ж думаю, ти всієї не розпужав? — не піддавався Василько.
Дід посміхався в бороду, прислухаючись до хлоп’ячої дуелі:
—Ну, козаки. Ви ще не пощербили свої шаблі?
Надворі Василько сам узяв із піддашка ості й саморобний ліхтар з лучинником, сам закріпив його на носі човна, запалив лучину, і вона, пирскаючи іскрами, знехотя розгорілась. Коли дід став у човні, хлопець ухопив тичку, поплював у долоні, безшумно занурив її у воду, обіперся об дно. Попливли. Смуга світла вихоплювала попереду чорно-золотисті хвилі, і навколо, ні ліворуч, ні праворуч нічого не було видно.
— Ти не дивись на світло, бо воно сліпить. — скапав дід. — І не жени так. Тихенько поїхали, зовсім тихо… Та-ак…
Дід уже ціливсь остями в темряву.
— Стій… — прошепотів він.
Василько завмер. Прошелестіло в дідових долонях дерев’яне остивно, зблиснуло проти світла скляною відполірованістю.
— Є!.. — вигукнув дід і витяг ості з наштрикнутою щукою, зняв її й кинув на дно човна. — Не так, щоб велика, та на почин нічого. Торкай далі. Помалу-помалу…
Щука борсалась у темряві, мокро хляпала хвостом, бризкалась водою Василькові на руки.
— Не спіши… — дід пильно вдивлявся у воду. Василько злегка впирався в дно річки, човен скрадливо посувався вперед. Обіруч од них також поблимували вогники, і від ближчих чувся притишений гомін.
— Замри!..
Він прикипів до тички, здержуючи човна. Знову сковзнуло остивно в дідових руках, глухо вдарились ості в щось за бортом. І ось уже витягнено їх.
— Окунець, — звеселіло сказав дід і кинув рибину на дно до щуки.
— Торкай далі.
Знову підкрадалися до сплячих рибин так тихо, що Василькові раптом аж залоскотало засміятися на повен голос і з усієї сили вжарити тичкою по воді. Він уявив, як би розгнівався дід, і від того здригнувся й мимоволі різко послав човен уперед.
— Тихо-о, ти!.. — прошипів дід. — Не гойдай так.
— Та я стараюсь… — Василькові піт виступив на лобі.
Довгий час нічого не попадалось, і Василько згадав Іванові
колючки: «Цей направує, облизуватимемося завтра…» А оближемось, — думав він. — Двох отих і на юшку всім не хватить.
— Торкай, торкай. Заснув?.. — почув він дідів голос і жвавіше став орудувати тичкою. Риба не попадалась.
— Ви добре там дивитесь? — не втримався Василько. — Може, дайте, я попробую? Я не пропущу.
— Сиди вже, де тебе посадили. Чи й не видющий який, — образився дід і тут же скрикнув: —Замри!..