Дід довго цілився й метнув ості так різко, що вони обидва мало не сторчакнули через борт.
— Ах ти Го-осподи-Боже мій! — вигукнув дід.
Що такс?
— Що, що? Казав, не хитай. А він хитає все, хитає. Сказано, замри, так значить замри й не дихай.
— Промахнулися?..
— Го! Промахнувсь? Я зроду не промахнусь, якщо зо сторони не підсоблять, — сердився дід. — Торкай далі.
— А велика була? — спитав перегодом Василько.
— Та Боже ти мій!
—Кажу, давайте я попробую.
—Помовч краще, бо більше не візьму. Не везе мені з тобою.
Василькові стало прикро від сих слів.
— А то я не стараюсь?.. — голос його зрадливо затремтів.
— Один старавсь, коли хрестився, лоба довелося бинтувати.
І тут їм повезло. Підряд вихопили двох. Одна була велика, важко билась об дно.
— Це, мабуть, та, що промахнулись?
— Не балакай під руку, бо зурочиш… — загарчав дід крізь зуби.
— Ні балакай, ні дихай. Що ж мені, вмерти отут?
— Кажу, замри…
Об’їхали два човни, попхались далі від вогників, далі. «Уже, либонь, до самого Межиріча загналися», думав Василько. І тут їм стало везти раз за разом. Остивно в дідових долонях так і свистіло, так і свистіло, воно вже, мабуть, гаряче стало від такої роботи. Потім знову, як відрізало.
— Пошепствувало вже тут. Точно пошепствувало. Он і чад ще чути.
— То від нашого ліхтаря.
— Ні. Нахтою несе. Карасиною. Вертай тепер устріть води і бери трохи в ліву руч. Будемо потроху прибиватися додому. Можеш попробувати щастя, — простяг дід йому остивно, як повернули вже. — Та надівай на руку петлю, бо як викинеш за борт, заставлю вдягнутого стрибати слідом.
Василько вп’явсь обома руками в тепле від дідових долонь остивно й мовчки став пильнувати освітлену доріжку води. Час від часу у воді спалахували білі квіти. Це були ті, жовтенькі, що їх затопила повідь, але зараз, при світлі лучини вони здавалися білими, як ті вічні, що під склом у окладах образів дома на покуті.
— Ти не спиш там? — спитав дід.
— Не балакайте під руку.
—Ох ти! Не буду.
Він її побачив. Спочатку не повірив очам своїм. Лежала у воді золотиста вся і велика, з півметра.
— Замріть!.. — вигукнув.
Човен став. Василько приціливсь у верхню частину щуки й пустив у долонях остивно, і воно попливло, ковзнуло ледь торкаючись долонь. Ості ляснули вище риб’ячої голови. Риба пружинисто звинулась усім тілом і зникла в глибині.
— Ах ти ж Го-осподи!.. — вирвалось у Василька.
— Як же ти так?
— Ну, цілився ж їй ледь не в саму голову й мимо…
— Голова ти садова! Треба ж було нижче бити. У воді вона витягується наче. Вода оману дає. А то ще може вбік показувати. За течією. Так що дивись і розраховуй.
— Чого ж ви не сказали раніше?
— Я думав, ти сам знаєш. Такий самості-ійний.
— Гаразд. Торкайте далі.
Погойдувалася світла доріжка води, спалахували в ній білі квіти. Хотілося присісти, перехилитися через борт і зірвати. Догоряла в ліхтарі чергова лучина, і Василько підпалив нову.
— Остання, — сказав дідові.
— Воно, козаче, коли б і риба наша сю ніч не остання.
І тут заспівали на Голосіївці й Зароссі перші півні. їхні пунктирні голоси із соковитими виводами-завитками на закінченні широко розлягалися по воді. Потягло свіжим вітерцем. Василько пересмикнув плечима, тугіше загорнувся в пальтечко.
Погойдувалась доріжка. Порожня.
— Не остання, — упевнено відмовив Василько, стискаючи остивно. Щука показалась несподівано — лежала велика, блискуча, наче та сама, що він промахнувся.
— А замріть!..
— Цілься ж нижче.
— Та знаю. Не балакайте під руку.
Приділився в саму середину тулуба й метнув ості. Повторилося те ж саме: щука звинулася блискавкою й пішла на дно. Василько вжалено засичав.
— Велика була? — спитав дід.
— Та з півметра…
То все вода з тобою грається. Знову в голову цілив?
— Ой, хоч не досаждайте! У саму середину кидав.
— А ти ще трохи нижче бери. Як ти кидаєш, покажи.
Василько кинув ості.
— Так я й знав. Ти ж не даєш остям долетіти й уже смикаєш рукою, от вони й ідуть у тебе плазом но воді. А ти винось праву руку вперед, скільки можеш, слідом за остивном, щоб і петля на руці натягласъ, як струна. Ну, попробуй ще.
—Що там пробувати, тут і малому ясно. Буде риба, тоді й попробую.
— Пробуватимеш на рибі, не попробуєш риби.
— Чи й не як мудро, — сказав Василько, але пересилив себе й метнув у водну пустечу остя. Воно прошелестіло в долонях, і нетля сердито смикнула його за праву руку, аж він ледве не хвіркнув за борт.