— Оце воно! — похвалив дід. — Пильнуй же.
Він пильнував, аж сльози йому виступали. І коли за бортом виник між двома квіточками окунь, Василько від хвилювання мало не проґавив скомандувати дідові —«Стійте!» Метнув ості з усієї сили, виносячи праву руку слідом за летючим остивном.
— Є!.. — швидко витяг ості, зняв окуня і напівбайдужим жестом кинув його на дно, до їхнього влову.
— Ну що ж, молодець, — похвалив дід. — А я вже думав, що в тебе руки криві.
— Були б вони правіші, двох щук он’го яких не випустив би. Закоптили б оце, їли б і не поглядали все літо.
— Так уже й усе літо.
— Так великі ж були. Ви б тільки бачили! Як кабани.
— Гаси, Васильку, ліхтар та правитимемось додому, бо вже й ночі на одне ку-ку-рі-ку зосталось, а тобі ж рано в школу.
Як зійшов Василько на берег, то земля загойдалась йому під ногами. Утома така налягла, що впав би отут під човном та й спав би, поки й усі півні на Голосіївці не похрипли.
Тепер на уроках Василько клював носом, і вчитель гнівився на нього й на інших хлопців, аж поки Микола Татарець не розсмішив усіх перелицьованою приповідкою:
— На те, Миколо Костьовичу, щука в річці, щоб кожен із нас удень дрімав.
На третю ніч дід сказав Іванові:
— Може, ти підміниш Василька?
— А для чого? — забігав очима Іван. — У нього ж наче не погано виходить?
— Я вам що, дідусю, набрид? — образився Василько.
— Ну, порох, — усміхнувся дід.
І вони й далі виїжджали на посвіт удвох, аж поки не відступилась дніпрова вода.
7
Як тільки спадала друга повідь, з’являлись у діда Йосипа ночувальники. Вони приходили в середу під вечір із лозовими кошиками, з новенькими, від яких ще вставав дух паленої глини, горнятками й глечиками, з дійвом, олією та іншим крамом. Були це люди здалеку, аж із-за Дніпра, з Полтавської сторони, із Лінляви, Прохорівки, Піщаної. А забивалися вони сюди ради завтрашнього базару в Межирічі, на Містечку, як називали саму торговицю. Отож, підходили зарання, щоб, переночувавши «по дорозі», назавтра вдосвіта рушити за три кілометри звідси до самого Межиріча й устигнути якраз на самий початок базару. Ішли вони з однією метою — збути свій крам і купити поросят, якими здавен славився межиріцький базар. Та більш ніде їх останніми часами у ближніх районах ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі й не можна було придбати. А колись, кажуть, гриміли ярмарки і в Ліплявій та Піщаній, і туди правились через Дніпро й правобережці, щоб дістати собі коней. Але ж то було колись, за нормального життя, коли дозволялося людям держати коней, «коли люди були ще хазяйнами в себе дома, хлопче».
Оці дідові ночувальники були найбажаніші гості для Василька. Тут він уже не зівав, тут уже він вився хмелем коло дядьків, дихаючи димом їхнього «продьористого» самосаду і слухаючи їхню повільну, розсудливу, безконечну балачку. Був серед них «філософ» дід Остап Сорока з Прохорівки із плетеними кошиками, що рипіли ще здалеку, як тільки дід завертав по дорозі на Голосіївку. Вони в нього розгойдувалися, перекинені на реміняці через плече на грудях і на спині, й пахли новою лозою, вабили око білим плетивом. Дід був високий, у білих полотняних штанях і сорочці, в сірому бавовняному піджачку й у солом’яному брилі. Його невеличке рум’яне обличчя просвічувало крізь рідку полотняну борідку і було таке добре, що дивлячись на нього, Василько мимохіть посміхався. З дідом Остапом приходив вайлуватий і чорнявий, аж синій дядько Ничипір з базаром у двох кошиках, таких, як і в діда, тільки вже з потемнілою, деінде проламаною лозою. Ішли в гурті ліплявські Марко, Лука й Матвій — три апостоли-євангелісти, як їх називав дід Йосип. Це були дебелі жилаві дядьки із задубілими на колгоспних вітрах обличчями. Усі вони, як і дядько Ничипір, воювали ще рік тому й носили зараз вицвілі до полотняної сірини солдатські гімнастерки. Марко накульгував на праву ногу, в Луки одна рука була в шкіряній рукавиці й майже недвижима, а Матвій так би наче й зовсім справний, та тільки попрострелювані в нього плече й литки, і в одній ще й досі стирчать кулі. Матвій ніс у кошиках горнятка й глечики, а Марко та Лука йшли з дійвом і олією. Вони і дядько Ничипір відсипали бабі Явдосі для малечі сиру, сметани й наливали олійки з бідона запашної, полтавської. Був з ними ще й дядько Федір, вузлуватий такий дядечко, теж апостольської вдачі чоловік, бо й він «для пуцьверинків» давав грудочку сиру і грудочку масла «губи помастити».
Приходив на балачку розізнати, чим воно дихає лівий берег» і дядько Тарас Петрівний. Ділилися самосадом, закручували товстеленні цигарки, покахикували, всідалися на призьбі, хто на стільчику, хто на дривітні. Василько наспіх дохоплював із читанки вірша й вибігав до ночувальників, терся коло діда Йосипа або дядька Тараса.