— Якби тільки діло у ведмежих ногах, то ми б уже якось відбилися. Та ж маємо щось страшніше, від чого ні оборонишся, ні відкупишся. Ідуть, значить, троє: американський Трумен, англієць той, товстий… Мов наш голова колгоспу, як його?.. Ага, Черчіль і наш же Сталін. А назустріч їм вибіга бугай. Став, сопе, очі поналивались, ногою землю рве з- під себе. Не пускає. Пішов Трумен, щось говорив по-своєму до бугая, говорив… Ні, бугай на те тільки сопнув та ще страшніше хитнув рогами. Відскочив Трумен, вертається, розводить руками. Пішов англійський, той мордатий… Ага, Черчіль, усе забуваю. І в того нічого не вийшло. Не договорились. Тоді підходить Сталін до бугая, чоботи блищать, петлиці червоні. Бугай аж ледь не лопається з люті.
— Та вони червоного не переносять!
Не перебивайте ж. Нахиляється Сталін до бугая і шепче щось йому над вухо. Ех, той же бугаяка як задере хвоста і як дремене, тільки його й бачили.
— Що ж він йому шепнув таке страшне?
— От і Трумен та Черчіль теж питають нашого, що, мов, ви, господін Сталін, сказати йому? А Сталін і відповідає: «Я сказав йому, що коли він не зійде з дороги, то заберу в колгосп».
Сміються дядьки, довго приахкують, згадують анекдот і ще сміються зі смаком, але в їхньому сміхові причувається смуток.
— Оце вам, дядьку Остапе, й звірюка з ведмежими ногами. Бугая перелякала.
— Нічого. Хай би поткнулася до нас у колгосп, зразу б укоськали. На всі її сім паскудних голів ярма найшли і занози хіба ж такі надьожні. Не вирвалася б!
Перегодом дядько Тарас питає:
— А що, хлопці, у вас там, за Дніпром, теж дощів нема?
— Нема, чоловіче. За всю оце весну й не капнуло.
— Що ж воно буде? Земля, як попіл, Нe доводь, Господи, засуха, пропадемо ж.
— Може й до голоду дійти. І так ледве-ледве дотягуємо від урожаю до урожаю. Чого тільки в той хліб не мішаєш —і висівки, і картоплю, і горох, і кукурудзу, і липу товчемо, і того ж уволю не вистачає.
— Усе життя, вважайте, їмо той хліб пополам із слізьми.
Н-да! Хіба ж не питає з того світу Ленін, значить, нашого цього, рябого: «Йосипе, що то там у тебе все гупа, грім чи ступа?» А цей йому й відказує: «А хіба тобі чуть?» Той з того світу: «Та чуть». А рябий, значить, і каже: «Та то наші колгоспники липу товчуть».
Отакої! Ха-ха-ха.
— Ну й склало ж. Під саме дихало!
— Ага, гупа. Грім чи ступа? Аж на той світ, значить, уже прогупало. Нічого, хай послуха, яке він щастя нам зробив.
— Та гупаємо так, що, мабуть, і печінки всім покійникам повідбивали вже.
— Ой, хлопці, добалакаєтеся ви, що прийдуть і хату мою втоплять у Росі, а нас усіх гамузом скрутять і за решотку, — сказав дід Йосип. — Бо давно, брат, сказано, та тільки ніде ще не записано: дуже мудрі в тюрмі сидять, сильні в землі лежать, а дурні сіють гречку та гречаники їдять.
— Ми, хазяїне, й на гречаники згодні, з нашим розумом…
Тільки ж не доводь Господи, засуха. Ось і у вашої дочки шестеро та без батька. Повне-повнісіньке гніздо пташенят, і всі ж такі ще, що тільки поклади їм до рота. І в мене п’ятеро бігає, і шосте вже оце затіяли з моєю.
— Та ви бідові. У вас як кутя, так і нове дитя.
— А хай живуть, відповіла гаряча цигарка. — Більше ж народу буде.
Поруч роз’ятрюється ще одна цигарка, відказує:
— Більше то й більше, та тільки скоро вже не хватить для всіх ні ступ, ні липи.
Поблимують у темряві цигарки, мовчать. Думають. І швидко згорають від думання.
До двору заходить дядькова Тарасова найменша Валентина в якомусь легенькому світлому платтячку, боса, вітається й каже строгенько:
— Я по вас, тату.
— А що трапилося? — дивується дядько, по голосу чути — йому прикро, що переривають таку солодку бесіду. — Що там, дочко?
— Ви наче не знаєте, що? — струшує дівчина довгою русявою косою. — Додому пора. Пізно вже, мама турбуються.
— Куди-и ж пізно, — заперечує дядько й показує на Василька. — Он ще й діти не лягали.
— Так Василько дома, а нам ще он на гору поночі плуганитися, — говорить Валентина. Вона старша за Василька, їй уже чотирнадцять років, і з такими, як він, не водить компанію, хоч і тримається з ним лагідно, як родичка.
Дядько слинить пальці, задушує вогник недокурка, поволеньки зводиться головою під зорі:
— От біда, тільки ж розбалакався з людьми. Ну, прощавайте.
— Ходіть здорові, Тарасе.
Зникають у темноті, й чути ще аж із-за садка, як дядько невдоволено бубонить, і йому щось відповідає скоромовкою Валентина.
— А чи не пора вже й нам простягатися, хлопці? Повечеряли, то оце й розпрямитися саме час, — говорить хтось із гурту.
— Справді пора. Завтра ж удосвіта вирушати.