«Ух, та Валентина! Перебила балачку, — сердиться Василько. — Ще б слухати й слухати…»
Доблимують цигарки перед сном. Дядьки заходять у хату, де вже постелено їм правенької соломи. Шелестять, влягаються покотом.
— Чи ж купимо завтра? — питає хтось.
Купимо. Після повіді їх навезуть, аби тільки вибирав.
— Я того року о цій порі купив. Ох і свиняка ж виросла, як стіл.
— Якщо не перебірливе на корми вдасться, то чого ж, виросте.
- Та трощило, я вам кажу, все підряд, як машина.
Хтось шепотів молитву на ніч. Потроху змовкало в хаті.
А вранці, як повставали малі, не було вже нікого. Тільки зім’ята солома ще лежала на долівці від лежанки до самого столу. Мати збирала її на ряднину й виносила надвір. Підметуть у хаті й аж до наступної середи. А там нові дядьки з Полтавської сторони надтягнуть. І знову Василько тертиметься коло них, і знову поринатиме в їхні балачки-роздуми та все про одне й те ж, що доки ж воно отако буде в світі, оце пекло колгоспне, і чи таки ж урветься колись терпець людям? Бо вже он не за горами той час, коли каміння й те заволає…
8
Ішла Оляна надвечори з роботи. Весь день волочила колгоспну ріллю. Боліли руки й ноги, ломило, аж пекло спину. А ще ж треба було й дома город копати. Захід обклало хмарками, і сонце, що сідало в них, вичервонило їх, і вони так і жахтіли вогняними мичками, осяявши півнеба, Рось і всю долину. «Може, на дощ таки збереться?» — подумалось. Рілля на полі пересохла, груда, мов камінюччя, хоч іди з молотком і розбивай, борона підплигує, тіль не перевернеться. Курява од борони така, що за день наїсишся тієї землі, й уві сні тріщить потім на зубах. І на дорозі вже натерто пилюки по кісточки, ступаєш наче в теплу воду.
Підходила до мосту, коли побачила дома за ворітьми тичбу мужиків. Серце так і підскочило під саме горло: «Може, Кирило вернувся?..» Приглянулася… Нема серед них високої дорогої постаті, яку б упізнала серед тисяч і тисяч… Стоять у галіфе, з офіцерськими сумками через плече. Начальство все. В одному признала голову сільради Балковенка. А тот черевань? Бритвич?.. Секретар сільради? Він. І плечистий дядько з головою, посадженою прямо на ті плечі, ще й задраною догори, то фінагент Марищенко. І ще хтось незнайомий. Мабуть, якийсь чорт із району. Оляна югнула з дороги за осики, потім під міст, в очерети й пристояла там. Що їм треба?.. Подоходне ж сплатила. Самообкладання теж. Позику?.. Гомоніли люди на нараді, що в Хмільній уже підписують. Це ж і до нас дійшло. Що ж його в Бога підписувати? І щербатої копійки нема за душею.
І як догадалась про позику, так нею й стеліпнуло всією. Торік тричі приходили, двічі водили в сільраду й замикали на ніч у холодній ще з трьома вдовами. І плакали, і в двері грюкали п’ятами з усієї сили, і стіни гризли зі злості, й співали, а вранці, коли Балковенко відімкнув їх, Марія Полиця плюнула йому межи очі. Але Балковенко й на другу ніч замкнув їх. Видушили таки нехристі з удів по півсотні. А на Марію ще й у суд подав супостат. І судили її. Зглянулися на діток, дали примусовки один рік. Боже ж, бідують. Двох найменших Марія вже поховала, а старші під вікнами старцюють, тим лише й держаться ще на світі. Оляна тільки гляне, як вони з торбами ходять по дворах, так і затерпне їй душа. Заступи й одверни, Господи, таке від її дітей…
Оляна ж видержала тоді й другу ніч, не здалася. Думала, відбилася. Еге. Через півроку згадали-таки, восени вже прителіпалися втретє. Тепер уже підібралась їх ціла капела, душ, мабуть, сім, як зайшли, то заступили всю хату. Грязюки наволокли. «Так що, Оляно, не передумала? Може, таки підпишешся хоч зараз? — спитав Балковенко. — «Що ж я, голодну смерть своїм дітям підпишу?» — сказала вона. — «Ну, як знаєш. Сідайте, хлопці, та закуримо, бо розговор у нас, бачу, буде до-овгий». Повсідалися, задиміли. А була саме неділя, всі діти дома, не в школі, сидять з маленькими Меланею і Галею на полу рядком, принишкли, світять очима на дядьків перелякано, наче вовчата. Надворі холодно, тванюка, ноги не витягнеш. А ті ж курять. Веселі такі, тільки з війни, очі в усіх нахабні так і обмацують Оляну, благеньку напнуту на грудях кофточку, молоде її тіло, гарячі щоки. Без чоловіка, кожному на неї вільно тріщитися. Викурили по одній, закручують і ще. Викурили й по другій, на третю збираються. У хаті вікон уже не видно, тільки сивіють, і діти кашляють, давляться. Дядьки ж скурили й по третій цигарці. Уже дух спирає від диму, очі виїдає, а ті кадять. Малі труть очі кулачками, починають плакати. Не витримує батько, виходить надвір, за ним і мати. Оляна ж сидить з дітьми. Двері одчинила, холоду тільки напустила, а дихати нічим.