«Підписуєш?» — питає Балковенко. — «Я вже сказала». — «Топимо, хлопці, далі. Давай, кочегарь по четвертій». Через півгодини малі вже задихаються, Оляні рве скроні, дере в горлі. Повибігали надвір старші, а малих і взути ні у віщо, хоч ти криком кричи. Підхопила на руки обох і стрімголов з хати, а вони вже векають. Збились купкою всі надворі, як сироти, вигнані з хати, а ті все кадять. «Що ти зробиш із такою ордою, — каже батько. — Підписуй, дочко, якось уже витягнемо, а то діти лиха подостають на холоді». Підписалась на півсотні. Од живих ротів одірвала останній хліб, продала на податки й цю ж позику. Самим зосталась кукурудза та картопля, ото такий їхній хліб, та хоч би ж хоч цим дотягти якось до врожаю. А воно ж суша он яка, за всю весну й не капнуло…
Стояла в очеретах і дивилась, як невблаганно заходить сонце. Оце тобі! Раділа, що вирвалася раніше додому, щоб ще хоч трохи покопати город. А, пропади воно все пропадом! Що я, ночуватиму тут? Жалили комарі. Вийшла на міст. Стоять… Поточилася знову назад, та її вже побачив голова сільради, махнув рукою. Тепер уже хоч ти й у воду пірнай, не поможе… Пішла не своїми ногами. Буркнула «Добривечір» їм, а вони обступили в хромових чоботях її босу, всі з хромовими сумками на реміняччі. Прямо тобі генерали, полководці.
— Що це ти, хазяйко, така сердита? Чи гостям не рада? — спитав Балковенко й примружив колючі очі, і рот йому сіпнувся вліво. Не від контузії, Балковенко далеко отирався від фронтів, просто така звичка кривитися в чоловіка, як гнівається.
— А яка мені від вас радість?
— Догадуєшся, чого ми до тебе прийшли?
Оляна зустрілася із засмученими очима матері, що стояла в дворі з опущеними руками. Поряд з нею заклякли діти, з-під лоба блимали на сих галіфешників.
— Я все сплатила за той рік.
— А за цей? — строго спитав фінагент і глянув на неї сірими очима десь із-поміж плеч.
— Прийде осінь, як заплатите по совісті на трудодень, тоді будемо балакати.
Голова сільради повернувся до незнайомого в доброму шевйотовому піджаці й темно-синьому галіфе під колір піджака. Незнайомий носив на широких грудях кілька новеньких орденських планочок.
— Чули, Платоне Семеновичу, які вони в нас розумні. Держава, значить, задихається, а їм байдуже.
Цей Платон Семенович мав красиве випещене обличчя, великі карі очі, він ними так м’яко дивився з-під темно-коричневих бархатних брів, наче огортав вас тим бархатом, і Оляні на мить здалося, що він їй співчуває, і вона посміхнулась незнайомцеві, його несподіваній доброті.
— Не доробляєте з людьми, товаришу Балковенко, — сказав незнайомий. — Виховна робота, бачу, не на належному рівні. Зовсім не на належному.
Оляна обійшла Балковенка й ступила в двір.
— Куди ж ти, Петрівна? — гукнув він їй навздогін. — Зажди, коли з тобою балакають.
— Ну, жду, — стала Оляна.
— Просимо тебе, дорога, підписатися на позику. Скільки ти позичиш державі сей рік?
— Ніскільки, ще й дві дулі на додачу.
— От і побалакай з ними, — поповз Балковенкові рот уліво. — Забула хіба минулий рік?
— Як викурювали нас із власної хати? Не забула й до іробу не забуду тобі цього.
— Так от, ми люди не горді, можемо й ще закурити. У нас тютюну хватить і здоров’я теж висмалити цигарок по п’ять підряд.
— Та здоров’я справді у вас вистояне, бугаяче, — сказала Оляна.
— А чого ви так грубо відповідаєте владі? — спитав незнайомий. І поки він говорив до неї, вона побачила, які в нього рівні білі зуби, і чула, як від нього пахне городськими сигаретами.
— А як мені ще вам відповідати-пояснювати? У мене оно роззявилося шість ротів голодних і холодних. Ви хочете, щоб вони з голоду перемерли? Цього ви добиваєтеся щороку? Ми ж і денечка не жили ще по-людськи. Усе напроголодь і напроголодь. А тут ще оно суша така стоїть, що все на корню посохне.
— Ви тут не дуже кричіть, — сказав незнайомий, усе ще огортаючи своїм бархатом Оляну. — Ми знаємо, де ваш хазяїн. Будете гратися з державою в кота і мишки, і вас відпровадимо слідом. Удову із себе тут представляєте, на співчуття простачків б’єте? А яка ви вдова? Ви — жінка ворога народу! І всі ви — ЧСІР! Члени сім’ї ізмєнніка Родіни, а з такими в нас розмова коротка.
Оляну так і вдавило від цих слів незнайомого. Ковтаючи сльози й завалюючись, вона прокричала йому в його випещену бархатність:
— Хреста на вас нема таке мені казати при дітях, яких ви осиротили при живому батькові. А він живий, і ми ждемо його й діждемося! І не вдова я! Фашисти нас без хати лишили, в батька-матері на голові ось сидимо. Так і ви, свої, нас хочете зі світу зжити! О-о! Поб’ють вас сиротинські сльози. Сирітська сльоза не капає дарма… А чоловік мій, щоб ви знали, трудяга, яких пошукати. Машиніст молотарки, він день крізь день, до самої зими гибів коло неї, хліб молотив державі.