—Враг народа — кулацька морда. Ха-ха-ха! — засміявся Гриць.
— От тобі й ха-ха. Заявить такий тожурник чи й сам арештує, і хана людині. Так що дивись, Васильку. Чуєш, що хтось дурне балака, а ти його не бери в голову. І з тими, що таке балакають, не сідай поруч, одійди від гріха подалі, а то загребуть з усіма, коли дочуються. Я Іванові дуже й не приказую, він поспати любить. А ти до всього прислухаєшся, все до душі береш. Бачиш, батька вашого схопили нізащо. І не балакав наче, так хтось набалакало на нього. А балакатимеш? Та на махорку тебе перетруть. А є такі людці, що навмисно спитують ума, а тоді доносять, куди треба.
—Приставляють? — спитав Василько.
—Це все вчитель вас так учить?
—Авжеж не хто, — споважна сказав Іван. — Усе розпитує то в одного, то в другого: скільки у вас дома курей, качок? Чи є порося? Скільки плодових дерев?
— Випитує, каїнова душа! — скрикнув дід. — А ви не розпускайте язика. Кажіть, не знаю.
—Так він просить полічити й приставити потім, — озвалася Марійка.
—А ти, як другий раз приставатиме, кажи — забула. Бо як визнають усе, останню шкуру здеруть з нас. Ах ти ж, анахтемський син! Випитує, значить… Ах ти ж Господоньку- Боже. Не буде толку з народу, коли такі вчителі в нього. Хоч би ж уже ви були розумніші за нас. А вони й вас підминають під себе… О, горе нашому краю, горе… — скрушно хитав головою дід. Умовк, задумавшись.
Онуки теж сиділи тихо. Та ось дід звів голову, підбадьорливо сказав:
—А що, козаки й козачки, пополуднували? Нумо, до роботи, щоб ще й вечері заробити.
Отак вони й копали: від обіду до смерку, від обіду до самісінького смерку… І оточувала їх рання зелень садків, ще й не зелень, а лиш її дитинно-рожевуватий натяк. Зацвітали груші та яблуні й гаснули вже вишні, і по цих білих кронах легко можна було підрахувати фінагентові, скільки в кого «плодових дерев».
Мати ж до схід сонця, перед тим, як іти в колгосп, виривалася па город і саджала в скопане картоплю, квасолю, буряки, моркву, огірки, цибулю і часник.
Якось вони почули першу зозулю. Вона кувала десь у лузі, і фарфорова луна од її голосу розходилася над Россю, глухла коло гір. Дід Йосип пошарив по кишенях.
—A y вас нема копійки зозулі кинути? — спитав онуків.
—Пусто, — розвів руки Іван.
—От-такої, —сказав дід. — Хотів зозулі подарувати, щоб у нас гроші не переводилися. Хоч до баби біжи додому.
—То все, дідусю, забобони, каже вчитель, — озвалася Марія.
—Може й забобони для тих, у кого є гроші. А для нас, так найправдивіша правда, — сказав дід.
А зозуля кувала. Умовкала й знову починала.
—Краще полічимо, скільки літ нам жити, — запропонувала Марія. — Загадуйте, дідусю. Загадали? Ра-аз… Ну ж, ще!.. Та зозуля наче подавилася. Мовчала.
—Забобони, — махнув рукою Іван і став копати.
—Розсердилася, що не кинули їй грошей, — сказав Василько.
—Мабуть, розсердилася, — посміхнувся дід.
А то якось наскочила гроза. Спочатку стерло чорні вітряки на горах, потім і самі гори заткало сірою пеленою. Стрімкі веретена дощу мчали на Голосіївку, крупні краплі туго вдарили по мосту, і пересохле дерево аж загуло, як бубон. Малі пороснули до їхньої безверхої хати, поприлипали до теплої стіни, а дід стояв посеред городу, задерши голову, і прозора вода била його по козирку картуза, збігала по мокрій бороді на груди. Він поводив плечима, переступав босими ногами, блаженно посміхався. Збоку глядячи на нього, можна було подумати, що дід танцює. Та, може, він і справді танцював, хіба ж малим збагнути, що то значить оцей дощ у травні в таку довгу сушу…
—Тікайте вже, дідусю! — гукнув Іван. — Годі вам мокнути!
Дід Йосип пішов до них у сховок помаленьку, все поглядаючи в захмарене сиве небо. Забивало й сюди, до малих, і все ж дерев’яні стіни трохи захищали.
—Радійте, дітки, живі тепер зостанемось, — говорив дід і хрестився. — Слава тобі, Боже наш, володарю неба, землі й води, зглянувся на наше горе. Ач, як повеселіла оно озимина, ач, засіяла. Тепер піде в ріст, стрілочки скоро викине…
А злива припускала, аж бульби схоплювалися. Гримнуло десь за Россю, прогуркотіло низами. А потім ще сліпуче блиснуло, і Марійка та Гриць так і приросли до діда. Розкололося небо над їхніми головами й упало в Рось.
—Ач, як уперіщило! — засміявся дід, щоб заспокоїти малих. — А копирсни, Васильку, на грядках, глибоко промочило?
Василько найшов галузку, копнув. Суха сіра земля сипнулася з-під галузки.
—Дивіться, дідусю, там ще сухо?! — розчаровано вигукнув хлопець.