На леваді перед дідовою хатою лежало бабине диво — наткані за зиму полотна. На початку весни вони були сіро-тютюнового кольору й майже зливалися з травою. Та перегодом починали ясніти на сонці, ясніти, вибілюватись, і вже лежали, мов хмари-помолодки. Були вони, мабуть, дивом і для курей як своїх, так і сусідських — баби Тетяни Гомоненчихи, що рахма лізли на цю бабину матерію, перемазували її лапами. Полотна весь день стерегли від курей Меланя та Галя.
Гриць любив поспати, мабуть, ще більше за Йвана, і Василько часто будив молодшого брата вранці. Лоскотав йому затоптану ще з весни сіру п’ятку. Гриць дригався, мурчав.
—Уставай.
—Мрм…
—Уставай! — зводив голос Василько. — Я вже он і коло череди побував, а ти все рутиш. Уже он і дівчата коло полотна, а ти боки відлежуєш. Чуєш?
—Мрм…
—Що я, сам їхатиму по шиголля? Уставай, бо так і огрію палюгою по п’ятах, — сердився Василько.
—Не огрієш… — озивався нарешті людською мовою Гриць. Протирав кулаками очі, розжмурявся й невинно, по-доброму посміхався до Василька, і Василько переставав сердитися.
Гриць нарешті схоплювався, хлюпав з кухля собі на руки, обережненько мокрими пальцями торкався очей, потім насухо втирався рушником. Снідав. Далі вони брали тачку, граблі, лантухи і вирушали до лісу. Торохтіли мостом. Гриць поглядав з мосту на висріблену сонцем воду, казав, позіхаючи:
—Оце б скупатися…
—Поїхали. В обід поплаваємо наввипередки. Може, й Іван пристане до нас.
—Якраз, — відмовляв Гриць. — Діждеш. Краще давай зараз. Тоді бідовенько й мотнемося в ліс.
Василькові й самому кортіло скупатися, бо вже припікало сонце, але він знав, що варто тільки влізти у воду, а потім так розманіжишся, що ніяким жигалом тебе ніхто не вижене на берег. А треба ж двічі обернутися з тим шиголлям.
—То я-ак?.. — спокушав Гриць розімлілим голосом.
—Ану, тягни. Давай ривчком! Ривчком! А в обід уже відведем душу.
—Мрм… — мурчав у відповідь Гриць, — Мало що до обіду може статися. Може дощ улити такий-ий…
—Ага, каміння з неба посиплеться.
Так вони минали міст, сріблястий осичник, а далі ні про що вже було й балакати. Проїжджали повз свою сумну хату із зарослим нетоптаним подвір’ям, гукали на город Марії в білій полотняній сорочці:
—Го-го, хазяєчкої Боже поможи!
Марія поважно розхилялася від картоплі, одповідала:
—Казали боги, щоб і ви ж помогли!
—Чи нема у вас води напитися? — приставали хлопці.
—Оно, повна річка. Пийте на здоров’я, — кивала Марія на блакитну Рось. — Довго ж ви, хлопці, вилежувались, поки сонце не припекло в п’яти.
—Ага, попекло так, що не станеш тепер, — одмовив Гриць. — Чи нема у вас, добра молодице, сальця трохи змастити п’яти й сирівчику холодненького душу освіжити?
—А ти, Грицю, ривчком, як дідусь кажуть. Ривчком, то воно й остудить тебе вітерцем.
—Ех, молодице. Знав би, й розговору не заводив, тільки апетит роздражнив.
—Поїхали вже, соловейку. Розспівався, — почав дратуватися Василько. — Ти хоч пам’ятаєш, як те сало пахне, що заводиш балачку?
—Чого ж, ночувальники з Полтавської сторони вгощали. Забув хіба?
—Забув! І згадувати не хочу! — ще дужче роздратувався Василько. — Довго ти мене мучитимеш? То річкою, тепер салом!
—А чого ти кричиш? Я вже перестав і забув.
— Забув він… Так я тепер не забуду!
Ліс зустрів їх прохолодою, пташиним співом, грою тіней і світла, від чого він був увесь рябий, мов череда, яку пас Іван. Чубаті сосни й дуби, вп’явшись жилавим корінням у землю, стояли так, наче вони держали на собі все небо. Хлопці одразу ж узялися за роботу. Гриць згрібав під соснами шиголля, а Василько набивав ним лантухи. Інколи Гриць вгороджував граблі глибоко в злежану глицю й вивертав пухкі прілі коржі. Василько тоді сердився:
—Скільки тобі казати — греби звершечку, не зачіпай мокрого, бо не здужаємо підвезти.
—Я хіба нарошне? Як воно саме зачіпається.
—А ти не спи на ходу, притримуй граблі. А то понаривав он, мов стадо диких свиней. їй-бо прожену, мені таких помічників не треба.
—Поду-умаєш. Кобила з воза, дядькові легше.
—Що-що? — засміявся Василько. — Ти все переплутав.
—Того що я не можу зразу два діла робити: гребти й думати, — образився Гриць.
Вони переходили від сосни до сосни, набивали лантухи, підтягували тачку. Під одним дупластим деревом заслухалися здивовані. Якась невидима пташка безперестанку зюмкотіла на одній високій ноті: пі-пі-пі-пі… Наче вода капотіла з труби. Не вмовкала й на секундочку і не збивалася з темпу.