—Як заведена! Коли ж вона переводить дух? — спитав Гриць. — Підсади он до тієї гілки, полізу подивлюсь, де вона? Здається, в дуплі.
—Не треба. Напужаєш тільки. Вона, може, на гнізді сидить. Ну, досить. Давай гребти.
—Пі — пі-пі-пі… Фу ти, аж дух забиває. Як же вона не захлинеться? — допоминався Гриць.
—Ти будеш гребти сьогодні, юний мічурінець? Зимою як припече мороз, тоді запікаєш.
Уже набивали останній лантух, як над’їхав Яшко Забейда верхом на коні:
—Ви що тут?!
Хлопцям аж жилочки затіпалися з несподіванкй. Дивився на них прозорими холодними очима, тонко сіпались крила горбатого довгого носа, що випинавсь над гостреньким обличчям. «Миша!..» — призро подумав Василько.
—Що ви тут робите, питаю?!
—Не бачте хіба? Шиголля збираємо, — відмовив Василько.
—Но, ти! Чого з-під лоба світиш? — Забейда скочив з коня, схопив лантух, витрусив глицю. — Ви тут мені смотріть, не спробуйте ламати гілля. Бо як уловлю, чиститиму батурою до самої контори, а матір оддам під суд.
Об’їждчик перемацав й інші лантухи, витончив губи в лихій усмішці, посварив зашмаленим од цигарок пальцем:
—Дивіться мені!..
Скочив на коня, насунув офіцерського кашкета, гійкнув, зник за деревами.
—От миша чумна! — ярився Василько. — Так йому не видно, висипав. Пожди, гад, хіба не виросту, я тоді з тобою побалакаю.
—Мене покличеш. Ми йому оцей мішок на голову накинемо й зав’яжемо, — сказав Гриць.
—Ну, це вже ти перестарався. І чого це ми двоє на одного? Я його сам, лівою стягну з коня, тільки п’ятами блисне.
—Ха-ха-ха! — від душі засміявся Гриць.
Як виїжджали на узлісся, соковитими звуками флейти провела хлопців вивільга, наче дала їм напитися джерельної води.
Так вони і їздили день у день, як заведені, в ліс по шиголля, і щодня вроджувався коло них на коні Забейда, Марія полола город за мостом, дід зрідка теслярував у колгоспній плотні, а більше крутився дома по хазяйству, Іван пас громадську череду, мати парилась на буряках у колгоспі, баба з Меланею і Галею вибілювали полотна на леваді та теж прополювали городину. А літо стояло без дощів, сухе, як горох, під обід робилось так варко, що коли виходиш із лісу або з хати надвір, то наче опиняєшся перед одчиненою духовкою.
Василько так любив літнє небо в хмарах, і як воно під обід зачинає погримувати, на мить миттєву погрозливо вихоплюючи із хмарних піхов огняні шаблі блискавок, і як ті чорні хмари ростуть, мов діжа, встають суцільною стіною в півнеба, і та стіна міниться на очах, сіріє, сивіє, мальовано вишумовує, яро вже креше довгими блискавками над усім світом, аж поки не падає на голову клекітливою зливою. Та цього проклятого літа небо день крізь день було порожнє від ранку до вечора і таке вже поблідле, розпечене, що й на нього боляче було дивитись, як і на сонце.
Та минув і Самсон Сильний, на якого, примічають старі люди, завжди йде грозовий дощ, а сей рік хоч би тобі раз гримнуло. Та минуло й Петра і Павла, теж обов’язково дощове свято, а сей рік і не капнуло. Наймали калашниківці молебінь, святили воду в криницях і підіймалися довгою вервечкою із золотим наконечником (під корогвами йшли) аж на Калашну гору, на колгоспні поля, просили в пристрасних молитвах дощу. А небо мов закам’яніло. Хоч би тобі однією хмаркою посміхнулося до людей.
«Во гріхах великих ходимо», — гомоніли в селі.
«А що ж ви думали? Брат на брата возстав, отаку силу силенну людей вибавили, по Сибірах та Соловках виморозили і хочете, щоб до вас Бог лицем повернувся? Та ми ж усі спопеліємо перед Його лицем».
«Ой, не кажіть. І так уже все горить оно, як у пеклі».
«А голодом скількох передушили?»
«І з церквами що ото поробили? На колбуди розпусні та на комори їх попереводили, а образами свинячі сажі повимощували. Го-оспо-ди! Прости нас грішних, спаси наші душі, не дай останньому люду вилягти голодною смертю…»
До жнив бабині полотна відбілювалися, аж були тепер мигтючіші за саме сонце, і коли глянути на них, то увіччу темніло, мов од блискавок. Озимина ледве на чверть одросла від землі, колосочки пустила миршаві. По п’ять-шість центнерів давала з гектара, а як де, то й насіння не вернулось. Збирали люди врожай, наче власні сльози. Підгоріли пшеничка та жито й у Петрівних на городі. І все ж із латочки намолотили пудів з десять. І в діда пудів сім жита вродило. Ото й увесь хліб на такий кагал.
Так що з молотьбою впоралися дуже швидко. Дід з гіркотою сказав, згортаючи останню солому з току: