Наприкінці зими почали варити в школі обіди. Давали все той же, що й дома, ріденький суп, запущений борошенцем, іноді ще й із пшоном, і по тоненькій скибочці чорного хліба. Школярів це трохи піддержувало, а дорослі та Меланя й Галя зовсім охлявали.
Якось Василько, пересиливши себе, приніс додому свою пайку зі школи й розломивши надвоє, дав дівчатам. Вони пожадливо, мов галченята, накинулися на хліб. Після того Меланя й Гадя щодня голодними очима зустрічали Василька, і він хоч крихту, та старався принести їм. Так він витерплював кілька днів, а в суботу не зміг. Не зчувсь, коли та скибочка розтанула в його руках. Ішов додому й боявся подумати, як переступить поріг хати, і його зустрінуть голодні очі Мелані й Галі, в яких буде світитися надія й очікування.
У відчаї Василько, проходячи повз хату бухгалтера колгоспу, в якій саме топилося й разом з димом пахло борщем, присмаченим засмажкою з цибулькщ не здаючи собі справи в тому, що робить, завернув у двір. Його зустрів на воротях злий пес. Вийшла бухгалтерша, витираючи пухкі руки об фартух.
—Що тобі, хлопчику? — спитала.
Василько хоче вимовити: «Дайте, тьотю, шматочок хліба» і не насмілиться.
—Ти, може, голодний?
—Угу…
—Почекай.
Вона винесла окраєць свіжого хліба, такого пахучого, іцо у Василька набрався повен рот слини.
—Спасибі…
Вибіг за ворота. Бухало серце.
З того дня й повелось. Василько ходив по дворах і просив. Старався завертати в ті двори, де не було школярів, щоб не пекти раків перед своїми ровесниками. У неділю він обійшов півсела, і йому дали в двох місцях по куснику хліба, а в одній хаті три зморщені картоплини.
—Дожилися, — сказала мати. — Пішли діти попід віконцю. Але не лаяла Василька за це, а забрала хліб і віддала Мелані та Галі, а з картоплі зварила для всіх супу.
Та не спасало Василькове старцювання. Слабнув дід, слабнули Галя й Меланя. Одного ранку Галя розбудила всіх жалібним плачем, скаржилася на різкі болі в животі. Вона не могла сходити надвір. Поставили їй клізму. Болі втихли, дівчинка лежала бліда, личко було зрошене дрібним потом. Дали їй супу. Вона проковтнула дві ложки й викинула все назад.
—Жолудок став, — сказав дід.
—Молочка б їй, — сказала баба. — Що в тебе, Галю, болить?
—Живіт. І в грудях горить… — прошелестіла спеченими губами Галя.
Василько мотнувся по людях, випросив кухлик молока. Спарили його. Поїли Галю, а воно виливалось назад.
—Не приймає душа, — сказала мати.
Під обід Галя наче заснула. Усі ходили в хаті на пальцях, розмовляли пошепки. І раптом Галя сказала:
—А я все чую, — і додала, зітхнувши не по-дитячому: —Я вмиратиму, мамо…
—Що ти таке говориш, доню? Хай Бог милує, —перехрестилася мати.
Кинулись до Галі, обступили її, а вона завела очі під лоба, не бачить уже нікого й не чує, скільки до неї не гукали…
—Розтануло, як свічечка… — сказала баба Явдоха, заломивши руки.
Молився дід до образів за янгольську душу, просив прийняти її в Царство Небесне. А потім, при каганці заходився в сінях тесати домовину.
Після похорону стала мати перед образами, рвала на собі коси, кричала нестямним криком:
—О, діточки мої дороге-есенькі! Що ж мені робити з ва- ами?.. Не прогодую я вас. Помремо ми всі з голоду. Мати Божа, заступнице наша перед Господом-Богом! Поможи мені, врозуми, дай порадоньку. Як мені вберегти пташаток моїх дрібненьких?..
Дід і баба заспокоювали матір, вона страшними спухлими очима обводила всіх і заходилася ще більшим плачем. Та дід таки пробився до неї лагідним голосом, став нараювати:
—Продавай, дочко, хату. За хліб. Може, найдуться покупці. А житимете в нас. Поміщалися досі, то й далі якось помістимося.
Мати вхопилася за цю думку, як за Бога. Продати. Стіни там добрі, з дерева, і сволоки цілі, і вікна, одвірки, двері ще нові. Треба напитувати покупця. Це єдине спасіння.
Упросили сусіда ветеринара Євхима:
—Ви буваєте в багатьох селах, Євхиме Гнатовичу, попитайте, може, хто купить нашу хату на знос за хліб, а ми вже не поскупимося віддячити.
У школі перестали варити обіди, і Петрівні тепер сиділи дома, щоб не доривати взуття дощенту. Один тільки Василько добивав свої шкарбани, вештаючись із ранку до вечора по кутках села. Скоро він обійшов усю Гамарню й Калашники, далі став забиватися в сусідні села — в Хмільну, Бабичі, Пекарі, й за Рось, у Михайлівку. Тепер він завертав у двори вже сміливіше, бо знав, що сказати господарям і як сказати. Дід його навчав: