—Як увійдеш, Васильку, в хату, то скинь шапку біля порога, привітайся, перехрестись на образи й проси сумирним тихим голосом: «Дайте шматочок хліба або картоплинку».
На людей це діяло, та не в кожній хаті могли щось пожертвувати. Часто йому казали скрушним голосом:
—Іди собі, дитино, далі. Може, хто багатший, а в нас уже самим нема чого в рот покласти. Оно теж такі ж світять очима, — кивали головою на гурт малечі, що вовкувато тислася на полу.
Василько мовчки повертав і йшов до сусідньої оселі. Дома сиділи брати й сестри і ждали голодної смерті. Перед його очима все стояла покійна Галя, і ні злі собаки, ні можливі одмови не могли зупинити хлопця. «Перемруть з голоду всі, ой перемруть…» — шепотів хтось у ньому й гнав од двору до двору. Під вечір він приносив скибку-дві хліба, пару картоплин, грудочку макухи, бурячок.
—Ой, сину-сину, не прогодуєш ти нас, — казала мати.
—Хай ще й Іван іде, — буркнув Василько.
—Я не піду, — відмагавсь Іван. — Я не вмію просити.
—Дідусь оно навчать.
—Мені со-оромно…
—Ну і я більш не піду, — сердився Василько. — Нога моя не ступить у чужий двір!
Але вранці, після порожнього супу Василько знову вдягався мовчки, взував шкарбани, підв’язував під колінами мотузочками панчохи, пришиті замість халяв до опорків, брав полотняну торбу з-під книжок, палюгу від собак і бив ноги за Рось до розлогої Михайлівни. Примарно стояли понад Россю дерева в паморозі, мов загорнені в тоненьке скло. Склянням хрупала, дзвеніла пришерхла за ніч передвесняна санна дорога під важкими шкарбанами, і михайлівські собаки ще здалеку, на підступах до села вже чули, що він іде, й зустрічали голодним гавкотом. Василько минав ті кутки, де вже просив учора й позавчора, забивався на дальші. Зранку в нього жевріла надія, що сьогодні таки поталанить йому, що набреде нарешті на багаті двори, де йому подадуть, може, й з півпаляниці, й картоплі з півторби, так що й упріє, поки дотягне додому… А радості буде! І супу картопляного зварять і на вечерю й на сніданок у волю, і хліба хоч раз наїдяться. Хати стояли німі, наче в них повимирали люди. Особливо моторошно було завертати в двори, давно, мабуть, уже оглухлі без собак. Не в кожній хаті відчиняли на грюкання в двері. А де й впускали, то зустрічали його ті ж, що й учора, скрушні, співчутливі очі жінок і тими ж самими словами випроваджували з хати ні з чим: «Іди далі, дитино, може, натрапиш де на багатших, а ми самі вже з ума сходимо: чим своїх оно нагодувати?» І приносив додому все ті ж кілька загорьованих скибочок хліба, дві-три картоплини та повні очі побаченого людського розпачу перед навалою голоду.
Дід Йосип теж не ждав голодної смерті, а топтав стежки по селах, напитував роботи на свої майстровиті, «золоті» (як каже баба Явдоха) руки і бувало, що приносив уже смерком борошенця в пілочці, а то й цілу хлібину. Сам одмовлявся вечеряти, казав, що погодували за полагоджені двері та ворота, за настелений поміст у сажу. Є такі, що ще й свиняку, бачиш, держать. В агронома підлатався. Добре, що в того руки не звідти виросли, обидві ліві, а так би облизни схопив, хоч і обійшов двоє сіл. І робота є в людей, та нічим заплатити за неї столярові.
Але не рятувало ні Василькове старцювання, ні дідові підробітки. З кожним днем підпадали на силі, й дід, і Василько. Хлопцеві було все важче заганятися в далекі села, а в своєму, де він побував уже в кожній хаті, нічого не подавали, з одного двору його пужонули з лайкою, щоб і близько не припарив більше. Іван пробував налагодити підлідну риболовлю. Прокапів коло ополонки на Росі цілісінький день у своїх драних шкарбанах, мало пальців не повідморожував, ледве одтерли йому їх дома від зашпорів, вловив же одну щучку та й годі.
Ходила мати до дядька Тараса, а в нього в самого троє дітей, самі тонко їдять. Усе ж насипав мірку борошна. Дядина Варка все примовляла, поки й з хати вирядила матір: «Оце від теплої душі одірвали, скоро пухнутимемо з голоду».
Усе ж мірка та запомогла ще протягти якийсь десяток днів. І тут, коли вже зовсім не було ніякої надії вижити, привів ветеринар покупця на хату, голову сусіднього колгоспу. Сторгувалися за шість пудів жита. Один пуд зразу ж відпро- сив за посередництво ветеринар, а п’ять лишилось на їхній увесь кагал. Баба Явдоха і мати спекли хліба. Петрівні порозкошували тиждень скибочками коричневого, запашного, ніздрюватого й ожили. Та далі дід заборонив пекти:
— Так ми за місяць управимось, а потім що? Робіть локшину та ріденько в юшку кидайте, аби підвеселити її трохи.