13
Удосвіта, ще не встаючи з постелі, мати розказувала бабі сон:
—Приснилось, мамо, таке, вроді в нас у дворі під вікнами мак зацвів. Так рожево, очей не відірвеш. Стала я серед двору та й милуюсь, коли це воно враз похмарило, налетів вітер і з двох маківок зірвав пелюсточки. Ну, зовсім зніс, наче свічі задув. Мені так жалко стало того цвіту, що я аж заплакала та й прокинулась.
—Негарний сон на дорогу, — сказала баба. — Дивися за хлопцями. Таке, як на втрату.
—Ой, що ви, мамо?.. Я нікуди не поїду, — сполошилась мати.
—Довше спіть, воно ще й не таке присниться, — озвався дід з лежанки.
—А я тобі кажу, що показує на…
—Здрастуйте! Приїхали!.. — роздратувався дід. — Ну, що там воно в тебе показує? Може ж удасться десь найняти хлопців, от тобі й утрата. Давайте збиратись. Уже як рішились, то треба робити це діло прямо з копита. А лежатимеш на печі, не їстимеш калачі.
Збиралися хапковито, наввипередки із світанням, наче боялися передумати. Посьорбали гарячої юшки, попрощалися з образами, з бабою, Грицем, Марією і Меланею та й вирушили. Стояв похмурий ранок, було сиро, і хлопці спросоння хапали дрижаки в своїх благеньких піджачках, переступали босими ногами на холоднім піску. Саме прийшла з Дніпра друга прибутна вода, розлилася дунаями на всю оболонь. Сіли в човен, Василько взявся за весла. Баба Явдоха стояла на березі, хрестила їх, проказувала голосно:
—Крий вас Мати Божа від усякого нещастя! Як таки в отаку дорогу —і босі…
А що ж ти зробиш, як розпалися й Василькові шкарбани в його походах з торбою попідвіконню. Зітліли зовсім, за дратвою лізуть.
—Не до зими йде, до літа. З кожним днем теплітиме, — сказав дід. — Нагріються.
—Боже, тату, і вода нас не пускає. Куди ми їдемо?..
—Не бійся, дочко. Там ваше спасіння. У Западні, серед добрих людей. А тут, серед катюг, згинете.
Посеред оболоні напав їх дрібний дощик.
—Дощ на початку дороги — добра прикмета, — підбадьорював дід.
Василько все гріб і гріб подалі від дому, від їхньої Голосіївки. Потім його замінив на веслах Іван. Вони жаліли охлялого діда, не давали йому гребти.
У сірому мороці даленіла, танула їхня хата із садочком, з бабою Явдохою, сестрами та братом на білому березі, при самій воді. Вони все махали прощально руками, наче поривалися злетіти слідом за подорожніми.
—Ти ж, Васильку, не забувай, як зайдеш до господи, скинути чемненько картуза, перехреститись на образи й привітатися: «Слава Ісусу!» Якщо ж хтось перший привітається, відповідай: «Навіки слава!» У них не прийнято казати: «Драс- туйте». Отож, прислухайся та по-їхньому вчись, бо воно, хлопче, казав той, між яких людей попадеш, таку й шапку надінеш. Як проситимеш, не забудь отакі слова промовляти: «У день Страшного суду вся милостиня, вами сподіяна, збереться в чашу вашу». Так і скажи, це сильні слова, вони прямо до людської душі звернені, а люди ж там, кажу, делікатні. Коли ж спитають, звідки ти, починай жалібненько: «Шлях наш далекий, тяжко убитий, гіркими сльозами прилитий…»
Аж до Гамарні доправилися човном, і дід усю дорогу навчав Василька. Висадивши їх на берег, сказав:
—Ідіть з Богом. На Ржавець, Стенанні, Мартииівку, а там уже й Таганча. Будьте щасливі. Може, вже й не доведеться побачитись… Живіть у світі по правді й тільки по правді. З Богом живіть.
—Ви ж, тату, правтесь помаленьку, бо ще серце зайдеться, — сказала дідові мати.
—Та вже якось доберуся. Ідіть з Богом…
Мов сліпі, йшли вони до села грузькою стежкою та все рвали очі назад, на діда Йосипа, а він стояв біля човна простоволосий, м’яв у руках шапку, і дрібненький дощик кропив йому сиву голову, широку бороду, обвислі схудлі плечі під вицвілим, аж поруділим піджаком. І такий жаль душир Василька за дідом, за домівкою, що хотілося крикнути на все горло й побігти до човна, вхопити весла й гребти щодуху в Голосіївку. Та згадував голодні очі баби, сестер і Гриця і те, як мати рвала коси перед образом Божої Матері й кричала, що не прогодує їх, малих, що всі вони пропадуть з голоду, як найменшенька Галя, — згадував це, і в’янули йому ноги, і йшов він покірно в чуже село, в чужий світ, холодний і страшний. Востаннє оглянулися вони до діда перед чиїмсь вишником. Стояв дід простоволосо, м’яв у руках шапку… Ступили за вишник… Ступили… і зосталися самі-самотні.
—Моліться, діти, Богу, він нас не лишить у нещасті, —сказала мати.
Василько знав од діда, що найсильніша молитва «Отче наш», і почав проказувати її про себе: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні… Дай, Боже, хліба, Божечку, дай! Не допусти нам померти з голоду, ні дідові Йосипу, ні бабі Явдосі, ні матері нашій нещасній, ні Йванові, ні Грицькові, ні Марії, ні Мелані. І батька спаси нам усім у тюрмі супостатській. Дай, Господи, нам хліба, дай…»