Перепочивши трохи, посунули далі. Дорога їм тепер стелилася степом і степом. На Мартинівку. Хлопці раз по раз перепитували матір:
—Скоро вже Мартинівка?
—Скоро, скоро, — заспокоювала мати. — Може, за тим оно пагорбом.
Але спиналися на пагорб, спускались у видолинок, знову піднімалися на новий пагорб, а ніякого села й близько не було видно. Мерзли й боліли ноги. Хотілося сісти й сидіти так хоч і цілий день, тільки б не йти, сковзаючись по грязюці.
—Ходімте, ходімте, — підбадьорювала мати. — Чим швидше доб’ємося до тієї Западної, тим краще. Бо як задержимось, то похлянемо, і тоді нам уже ніщо не поможе.
І вони покірно брели за матір’ю, бо й справді було страшно захлянути в дорозі. Сонце вже підбилося під обід, коли вони дочвалали нарешті до тієї Мартинівки. Ішли повз ставок, у якому нерухомо лежали догори білим черевом золотисті коропи з долоню вбільшки. Хлопці кинулися діставати їх з води, але мати зупинила:
—Не займайте. Вони дохлі.
—А чого? — спитав Іван.
—Видно, завод випустив якусь отруту, — сказала мати.
Пішли повз цукроварню. Тут, під високим парканом раптом натрапили на цукрові бурячки. Василько й Іван сквапно, мов горобці, оглядаючись на всі боки, вихопили їх із мокрої колії від коліс машини, поховали в торби.
—Тепер, мамо, житимемо! — збуджено сказав Василько, підважуючи торбу. — Бачите, скільки!
—Нікому не показуйте, бо відберуть ще й арештують. Скажуть, на заводі з кагатів потягли, — застерегла мати.
У центрі села подорожні напилися колодязьної води, набрали свіжої в пляшку. Спитали в людей, чи близько вже до станції?
—До Таганчі? Вісімнадцять кілометрів.
—Вісімна-адцять?! — скрикнула мати. — Ходімте ж, хлопці, щоб нам за дня дійти.
Василько відчув, як йому наливаються болем босі ступні, литки. Він ступив крок, другий, і тупий біль одізвався аж у потилиці.
—Мамо… — попросив він. — Давайте трохи пересидимо.
Маги глянула на його зблідле обличчя, сказала:
—Тільки не довго.
—Одну крихітку, — сказав Василько й опустився на чиюсь трухляву колоду під типом. Маги й Іван сіли поруч. — Як іду, то в голові смикає. І аж млосно стає.
—Спочинь. То від слабості. Дай, Ванько, трохи коржа, — сказала мати.
Іван вийняв корж, мати відлупила од нього два шматочки й подала хлопцям.
—А собі, мамо?.. — спитав Василько.
—їжте. Мені чогось не хочеться.
Корж, здавалося, сам танув у роті, як цукерка. Тричі вкусив — і нема… Але млоїти перестало. Василько пийнув води й зовсім поправивсь, тільки не зізнавався, щоб і ще посидіти хоч трохи.
—Ну, рушаймо, діти, бо вже нерано, — сказала мати. — На станції спочинемо, там-таки хоч дах над головою й живі люди кругом. А тут, у степу, не доводь Господи, застане ніч самих, що робитимемо?
Ой, пішли вони, пішли далі, наче по вогню. Горіли ступні.
—Давай свою торбу, — запропонував Іван поміч Василькові.
—Я сам, — відсторонився Василько, але тепер йому стало ще важче. То він ішов і не зважав на торбу з буряками, а тепер же вона давила в бік, і лямка боляче врізалася в плече.
—Давай понесу, поки трохи розійдешся, — знову сказав Іван.
Василько зняв торбу й передав братові. Полегшало.
—Отак і виручайте один одного в біді, тоді не пропадете, — похвалила маги.
За селом Василько йшов уже бадьоріше, підошви перестали боліти, вони просто задубіли, зробились, як дерев’яні.
Він забрав у Йвана свою горбу і довго ще чув, як вона тисне на плече, врізається лямкою. День зовсім прояснів і полагіднів проти сонця. Підсихала дорога, сіріла й усе розмотувалась і розмотувалась перед очима безкінечним полотном, яке, здавалося, ось-ось забіліє, як бабине на леваді. Усе частіше й частіше присідали вони перепочити, і коли б мати не підганяла, то ніч би любісінько була застала їх серед степу. Уже смерком прийшли на станцію. Тільки ступили на перон, як тут із намерків вихопилося щось важке, у вогнях і диму, і зі страшним гуркотом помчало на них, голосно закричало. Задвигтіла земля під ногами. Хлопці позатуляли вуха й кинулися навтіки за станцію. Мати ледве половила їх, заспокоювала:
— То ж поїзд. Таким самим і ми поїдемо.
—Він прямо на нас, ну летом летів, — сказав Василько.
—І зовсім не на нас, — заперечив Іван, — а по рейках.
—А чого ж ти тікав?
— Бо подумав, що перекинеться й роздушить.
—Оце парубки, — казала мати. — Поперелякуйтеся, то ще переполох доведеться вам виливати.
—Не доведеться, — буркнув Іван, і по голосу чути було — засоромився.
Василько ж ще й досі тремтів і навіть не пробував виправдуватися.