—Ну, гаразд. Ходімте на станцію, — сказала мати. У просторому залі підсліпувато блищали «летючі миші», забрані в густі металеві ґратки. Немічне світло промивало в сутіні чиїсь сірі обличчя, спини, картузи, хустки. Люди сиділи на довгих ослонах. Багатьом не вистачало місця, і вони ташувались прямо на підлозі. Петрівні й собі набачили вільну латочку й стомлено опустилися там, де стали. Цементна підлога була холодна, і в хлопців мерзли босі ноги. І все ж тут було тепліше, ніж надворі. Люди, хто не спав, гомоніли між собою. Мати прислухалася до розмов. Усі говорили про одне й те ж, про голод, про Западну. Одні з них їхали вже додому з клунками роздобутого хліба, інші ще тільки добиралися на Западну. Мати стала розпитувати, як же туди доїхати, яким поїздом.
—Питайте поїзда на Фастів, — раяв давно неголений дядько з червоними від безсоння очима. Він уже правився додому з добрим клумаком зерна й стеріг його пильніше ока. — У Фастові вставайте й напитуйте далі дороги. Уночі боронь Боже вас їхати. Грабують, можуть і з поїзда скинути.
—Та серед білого дня стягають на ходу з дахів вагонів. Закине «кішку» й волоче, що попадеться — мішок, кошовку, вузли, а то й живу людину, — сказала низьким голосом кругловида смаглява жінка із чорною сіянкою вусів над верхньою товстою губою. Василько підозріло глянув на неї, взявши її спочатку за переодягненого цигана.
—Краще залазьте в порожній пульман. Там і затишніше, і безпечніше, — раяв дядько й час од часу завчено мацав рукою клумак із збіжжям, хоч і сидів на ньому ж верхи.
—Знаєте, з нашого села один цим займався. То його десь побили так, що ледве доповз додому. Чахне тепер.
—Собаці собача й смерть, — сказав дядько.
—Туди йому й дорога, душогубу, — басовито піддержала й жінка.
—Люди про нього давно вже подейкували, а я зразу так і не повірила, — говорила мати.
—Поїздите ось по світу, ще й не такого надивитеся, — сказала жінка.
—А там же як, на Западні? Розказують про ті всякі банди, — питала мати.
—Та про що ви ка-ажете? Тим бандам, молодице, до нас нещасних нема ніякого діла, — сказав дядько. — Я наткнувся був на одних. Молодцюваті такі хлопці, при зброї. Мені й душа зів’яла, а виду не подаю, козирюсь. Спитав дорогу до села. Показали. І так, ви знаєте, чемно, по-людськи. Іду, а ноги підламуються піді мною. От, думаю, бахне в потилицю —і жди, жінко, виглядай з дітьми свого Петра. Не зачепили.
—А в нас балакають усяке.
—Більше слухайте. Вони набалакають. Щоб не їхали та не розносили слави по світу про наше щастя голодне, — останні слова дядько сказав притишено, майже пошепки.
—Я ж і дітей узяла. Дома ще трійко зосталося.
—Хлопців постарайтеся там десь прилаштувати. Пастушками в людей, — сказав дядько.
—Та й мені дома порадили так батько й мати, а я сумніваюсь. Отак серед чужих людей кинути напризволяще…
— Не бійтесь і секунди. Люди там добрі, - сказала жінка. — Таки ж хоч прохарчуються до нового врожаю. А дома що, землю святу їстимуть?..
—Та вже не один їсть її, хто побоявся з печі злізти, — сказав дядько.
Василькові сумно зробилося від самої гадки, що доведеться в когось чужого зостатися самому в чужому краї.
Страшезно хотілося їсти. Хлопці почали просити в матері коржа. Як не старалися його поділити на сьогодні й завтра, з’їли все сьогодні. Зігрітий вечерею, Василько не помітив, коли задрімав. Кинувся від якогось крику, грюкоту, шамотні.
—Уставай, Васильку, — говорила йому мати, що вже була иа ногах.
—А що таке?.. Куди ми?.. — питав Василько, протираючи очі.
І тут він побачив двох пикатих міліціонерів із шаблюками на поясі, що зганяли людей з ослонів і підлоги, покрикуючи навперебій:
—Граждани! Ослободіть поміщеніє для уборки!
—Виході!
—Ослобонігь поміщеніє…
—Виході! Живо! А ти шо тут, пацан, розсівсь, як у тещі в гостях? Ану, вимітайсь!
Василько спочатку не зрозумів, що це до нього, й оглянувсь назад себе.
—Я тобі, байстрюче, гава-рю! Чого крутиш головою? По шиям схотів? — і замірився вже на Василька.
—Чого ти пристав?! — скочила мати між Василька й міліціонера. — Не бачиш, дитина зі сну, перелякаєш! І не байстрюк він. У нього батько є.
—Знаємо ми ваших батьков. Гдє-нібудь з буримі ведмедями дружбу водіт? Так, да?
—Відстань, сатано! — одмахнулась мати.
—Но-но! А то не подивлюсь, що з пацанами. На нари загоню за оскорблєніє при службі!
Василько вже схопився й туливсь до Івана, що стояв за матір’ю. Брат злякано сіпав матір за рукав:
—Ходімте, мамо…
Вийшли в темну ніч, під шарпкий холодний вітер, як на ніж. Люди шукали затишку. Хто ліпився до станційної стіни, хто йшов у скверик, де бездомно шуміли на вітрі голі дерева. А хто стояв на пероні перед відчиненими дверима в станцію. Вхід до станції перетинала заяложена червона стрічка.