—Може ж вони скоренько приберуть та й впустять?
—Ага, жди. Це до самого ранку.
—І неодмінно ж у глупоніч розібрало їх із тим прибиранням. Наче дня для цього мало?
—Звіряччя! Діти он босі. Повиганяли. Як-таки отак з дітьми, мов із скотом? Хоч би ж діточок пожаліли.
—Та про що ви ка-ажете? Вони пожаліють, ждіть. Вони раді, що пики собі понаїдали, очі залили самогонкою, а люди їм ніщо, прах земний, — обурювався неголений дядько, — сидячи на своєму клункові під стіною.
Хтось ламав у темряві сухі гілочки в сквері. Скоро в двох місцях загорілися багаття, і люди посунули до них хоч очі обігріти, оддалеки дивлячись на язики полум’я з-за плечей розпорядників вогнища.
Хлопці також попробували пропхатися до багаття, але їх шугонули якісь смаглюваті, злі, мов розбуркані шершні, мугирякуваті дядьки з чорними вусиками.
Вони говорили не по-нашому.
—Це — німці, мамо? — спитав Василько.
—Які там німці, —сказала мати. — Ходімте на перон, бо тут ще чого доброго і обікрадуть.
Вони пішли на перон.
—А що їм, жалко того диму чи що? — похмуро спитав Іван.
—От уріже по шиї той иродяка, тоді взнаєш, жалко чи ні, —прикрикнула мати. — Стійте отут коло мене!
Мерзли ноги, і хлопці переступались із сичанням, мов на приску.
—Скоро вже впустять? — питав Василько.
—Потерпи. Скоро, — заспокоювала мати.
Іван зняв з плеча торбу, поклав на перон і став ногами на її порожні краї. Василько зробив те ж саме. Ногам наче трохи потеплішало. Мати сіла на вузол і стомлено обіперлася спиною об стіну. Так вони й перебували в темряві, вклякнувши на місці.
—Ой, горенько наше, го-оре, — зітхнув жіночий голос. — Чого ж хоч діти оце мучаться з нами?
—Та про що ви ка-ажете? — неголений дядько аж скинувся на клумаку. — Саме діти в такі лихоліття найбільше й страждають. У нас он у Королівці стільки їх уже перемерло цієї зими. У багатодітних сім’ях що не тиждень, то й ховають когось.
—Голод попереводить усіх на малодітство, — сказала низьким голосом та кругловида жінка із сіянкою вусів над товстою губою.
Зі скаженим гуркотом проносились поїзди. Один зупинивсь, але ніхто не спокушався сісти на нього. Боялися їхати вночі. У станцію все не пускали. Василько засинав стоячи, розхитувався сонний, летів кудись у провалля й в останню мить прокидався, надсилу вдержуючись на ногах. Вимучившись до краю, він опустився коло матері на торбу, пригорнувся до її пругкого теплого плеча й заснув. І як проносився з двиготом поїзд, хлопець увесь тремтів, пориваючись скочити на ноги, мати заспокоювала його, гладила шорсткою теплою рукою по стриженій потилиці.
Людей так і не пустили в станцію, і ранок вони зустріли надворі. Заспані, перемерзлі, сіролиці люди ворушилися, прокидаючись, зводилися зі своїх вузлів і клунків, прокашлювались. Дядьки скручували цигарки, закурювали крутим самосадом, оживали.
Зупинився товарний поїзд, і люди метнулися до його гальмівних площадок.
—Не зівайте, — сказав неголений дядько. — Це ваш. Старайтеся в пульман залізти, там затишніше.
Петрівні побігли за людьми. Зупинялися коло безверхих пульманів. Іван швидко видряпувався по металевих сходах нагору, заглядав усередину, злітав назад, і вони мчали далі. В одному місці люди лізли по сходах на пульман і зникали всередині. Петрівні й собі одне за одним зіп’ялися, спустились у пульман, в якому на дні й на стінах лежала товстим шаром вугільна пилюга. Притулилися до стіни, всівшись на торби. Людей усе підбувало. Знизу вже гукали тим, хто вигулькував угорі, на сходах:
—Буде вже! Під зав’язку! Пошукайте ще де-небудь.
—Шукали, — спускався на дно пасажир. — Не бійтеся, разом тепліше буде.
Десь далеко попереду пронизливо засюрчав хтось у сюрчок. У відповідь голосно крикнув паровоз. Загриміло, наростаючи, від паровоза, сердито шарпонуло пульман й перебігло гігантською судомою назад, у хвіст ешелону. Поїзд рушив. Попливло під ногами дно пульмана. Хлопцям аж дух залоскотало.
—їдемо, мамо!.. — вигукнув Василько. — І зовсім не страшно! їдемо!.. У Западну!..
14
Хлопці глухли від незвичної швидкості, від гуркоту, брязкоту поїзда, бахкання коліс на стиках рейок, мерзли од вітру, що вихорами крутився в пульмані, вони сліпли від вугільної пилюги, яка підіймалася вітром з підлоги, зі стін, кружеляла в повітрі й знову осідала, сипалася за комір, скрипіла на зубах. Страшенно хотілось їсти, і вони гризли підібрані в Мартенівці буряки.