Поїзд зупинився на якійсь станції. Чути було, як уздовж пульмана пробігли люди. Ось вони стали дертися на пульман, гупаючи по залізних сходах. Полізли в пульман.
—Куди, куди! — закричали з пульмана. — Тут уже самим ніде повернутися!
—Помиримось, — добродушно посміхнувсь довгобразий худорлявий дядько з вислими рудими вусами.
Розсідалися, вмощувались, хто де міг. Хлопці тремтіли з холоду.
—Е-е, козаки, як так тремтітимете, то й різьба зірветься, — сказав рудовусий дядько. — Нічого, скоро потепліє. Сьогодні ж Василя Парійського, він нам землю парить.
Але хлопцям від того Парійського було не тепліше, як од дядькових рудих вусів.
—Дядю, а ще далеко до Западної?
—Го-го! — засміявся дядько. — Ще настраждаємося. Набирайся, козаче, терпіння.
—Терпи, козаче, отаманом будеш? — припрявся до їхньої розмови хтось неймовірно закурений вугіллям, тільки очі та зуби блищали, бо спав усю дорогу, розлігшись на самісінькому дні пульмана.
—Тут десять разів станеш отаманом, — сказав дядько.
Рушили далі. Через годину знову стали. Стояли довго, і хлопці вилізли з пульмана сходити до вітру. Поїзд стояв на роз’їзді з розбитим двоповерховим вокзалом, у якому старими надтріснутими голосами кричало голодне вороння. Хлопці побігали трохи вздовж пульмана й зігрілися.
—Полізли вже, — сказав Василько.
—Давай ще пробіжимося туди й назад, — запропонував Іван.
—А як рушить?..
—Ну, полізли, — згодився Іван.
І тільки вони вчепилися в стрімкі сходи, як поїзд справді рушив.
—Ви де так довго бродили? — крикнула на них мати, коли вони зістрибнули в пульман.
—Ми побігали, щоб нагрітися, — сказав Іван.
—У мене душа не на місці. Той малий, а ти, Ванько, уже повинен розбиратися, що це не дома, а в дорозі. Не доведи Господи розгубимося. Пропадемо ж.
— Не жалієте матері, козаки, — сказав рудовусий. — Така гарна мама у вас.
—Та вже яка є, —сухо відмовила мати до дядька.
—Чого ж ви? Я не хотів вас образити, — посміхнувся дядько, закурюючи товстеленну цигарку.
—Сипни, дядя, тютюнцю, — озвався запилючений сонько. Він виявився лише трохи старшим за Йвана. Курив жадібно і так і зирив бистрими зеленкуватими очима по пульману, по подорожніх. Коли він знову вклався, згорнувшись калачиком, дядько підсунувся до матері, прогув їй у вухо:
—Стережіться, молодичко, отого.
І Петрівні аж відсунулись од сонька й все косували сторожко на нього, підбираючи свої торби під себе.
Під обід проблиснуло сонце, зробилося тепліше. Вихори хоч і гуляли по пульману, але тепер були вони лагідніші, наче пошовковіли на дотик. Ритмічний стукіт коліс на стиках рейок заколисував. Петрівні не зчулись, коли й поснули. Розбудив їх чийсь розпачливий крик. Лементувала якась жінка аж на другім кінці пульмана, видно було здалеку, як вона то розмахує руками, то заламує їх.
—Що трапилось? — перепитували люди.
—Вузол потягли.
Хлопці метнули очима по сусідах. Сонько?.. Але той спав на підлозі, мов убитий. А довгобразого вусаня не було й сліду. Наче ж і поїзд не зупинявся, а дядька не було. Мов лизь злизав.
—А де рудовусий, мамо?.. — спитав Василько.
—Ц-цить… — приклала пальця до губів мати.
Жінка все лементувала, й оддалеки її лице перетворювалося на суцільний чорний крик. Прокинувся нарешті сонько, протирав очі, попросив наосліп:
—Дай, дядя, ще курнути хоч разок. Вуха пухнуть.
Не діждавшись ніякої відповіді, він прошлупавсь, метнув скорими очима по людях.
—Що за шухер? Кого ріжуть? — спитав. — А цей фраєр з тютюном де?..
—Здимів твій дядя. У жінки оно нещастя, а тобі аби закурити, — хрипко озвався хтось із-за Василькової спини.
—Обікрали? — спитав сонько. — Не треба спати. Ай дядя! Той фраєр зразу мені не сподобався. Такі на ходу підметки рвуть.
—Воно й видно. Ти з ним так полюбовно розкурював, — насмішкувато проказав усе той самий хрипкий голос.
Василькові не хотілося за ходом поїзда обертатися, щоб побачити, хто воно говорить, бо зустрічним вітром сипало прямо межи очі шкульку пилюгу.
«Як же це? — думав хлопець. — Цей сонько на місці, а ми його так боялися…» Ледь не горнулися до рудовусого. Такий добрий, привітний дядько. З примовочками.
—Може ж, то й не він? — сказала мати.
—Як же не він, коли бачили — вилазив з вузлом, — заперечив хтось із тих, що сиділи ближче до потерпілої.
—А чого ж не задержали?