Выбрать главу

—Н-нічого н-не б-бачив… — заїкався Василько.

—Заспокойсь…

Але Василькові все ще ввижалися ті люті, аж білі очі, жорстока лінія рота на мидзатому обличчі.

—Бач, як злякався, — сказав Іван.

—Він не злякався! — заперечила мати. — Він просто змерз. Ти змерз, Васильку?

Василько пересмикнув плечима й тільки схлипнув у відповідь. Мати пригортала його і гладила по картузику. Її рука теж тремтіла.

Заночували вони в Шепетівці. У вокзалі все та ж людська товкотнеча. І серед ночі холодний брязкіт шабель у міліціонерів і викрики: «Ослобоніть помєщеніє для уборки!» І скитання надворі, в темряві, в холоді й голоді до перших променів сонця, коли знову можна було зайти в усе такий же смердючий од дезинфекції й застояного повітря зал і хоч трохи обігріти душу.

На ранок біля станції зібрався невеличкий базар. Василько пішов поміж рядами з простягненою рукою. Нічого не дали. У кінці третього ряду натрапив на діда, що продавав хліб з ковбасою, нарізаний на металевому листі. Хлібина розкраяна на десять золотистокоричневих скибок. І па-ахне…

—Почім продаєте, діду? — спитав Василько. Він так і прикипів очима до хліба.

Дід розхилився від листа, борода сива, а кошлаті брови чорні, як не його. З-під брів вицвілі недовірливі очі.

А в тебе ж є чим платити?

—Є. Я з поїзда. Мати дала гроші, щоб купив щось поїсти, — бадьоро відповів Василько.

—Порція — десять карбованців. А з ковбасою — двадцять, — сказав дід.

—Дайте дві порції з ковбасою, — попросив Василько.

Дід узяв з листа одну порцію і другу. Василько поліз до бічної кишені правою рукою, а ліву простяг до порцій. І як узяв їх, то зразу ж крутнувся на місці й з копита рвонув од діда.

—Сті-і-ій! — заволав дід. — Ах ти ж, злодю-уго!

Василько краєм ока зирнув. Женеться дідура. Та біжить же, як молодий. Василько з останніх сил припустив, наче сорочка на ньому зайнялась, а дід не відстає, хекає в потилицю. Ще мить —і вхопить… Та чи це ж дід? Може, в нього борода наліплена?..

—Держи-и! — харчав дід. — Ах ти ж, сатано!!!

Попереду вже станція, паровоз, і машиніст у вікні паровоза регоче. Ось він одвихнувся, і раптом щось зашипіло під черевом паровоза, Василько плигнув на колію, і тут з-під паровоза стрімко вихопилися білі клуби пари, і в них десь щез дід. Василько вирвався з цієї теплої хмари, перескочив через колію, пірнув під товарняк, вихопився з іншого боку й ще раз пірнув під другий поїзд, далі біг поміж рудими ешелонами, аж поки не потемніло йому в очах. Тоді озирнувся. Позаду нікого не було: ні діда, ні жодної живої душі. Василько проліз під вагонами, вийшов на узбіччя залізниці. Вокзал звідси ледь мрів. Хлопець сторожко пішов до вокзалу. У руці тримав затиснені дві порції хліба з ковбасою.

Мати тільки побачила його, так і скрикнула:

—Що з тобою?

—Ось… — простяг Василько хліб з ковбасою.

—Де ти взяв?!

—Випросив…

—Брешеш! Такого не подають. Ану, дивись мені у вічі! Не відводь!

—Украв… У діда одного.

—Украв?.. Он до чого дійшло. Втулив Бог душу, як у нень! Кому казала — не смій красти! Чого мовчиш?

—Я більш не бу-уду… Я щоб з голоду не вмерти, — пробурмотів Василько. — Тільки ра-аз.

—Ага, раз. Хочеш пропасти, почни красти. Так от що я тобі скажу. Більше ти від мене не відійдеш ні на крок, поки й у Западну доїдемо.

16

Аж на третій день по тому вони добилися до великого міста з кам’яними левами. Вилізли з пульмана чорні від вугільного пилу й захлялі, аж заточувалися, бо всі ці дні після тих дідових порцій рісочки не мали в роті. Пройшли лунким вокзалом, не затримуючись більше в його теплі. Дорозі їхній настав уже кінець, і тепер треба було подаватися на села.

—Це вже Западна, мамо? — питали хлопці.

—Западна. Держіться мене, не роззявляйте рота, бо ще розгубимось тут. Людей, як пороху.

Зупинилися коло ошатного блакитного ларка. Мати поклала на пішохід вузол і відвихнулася до продавця, чи нема чого купити їстівного? Хлопці задивилися на височенний білий собор, увінчаний золотими хрестами. Викотилося сонце з-за хмари, і ті хрести так і засяяли, аж очам стало боляче. У соборі саме дзвонилося. Так ось яка вона, Западна!.. Раптом закричала не своїм голосом мати. Вони оглянулись і не впізнали її. Вона розхитувалась із боку на бік, рвала на собі коси й голосила на всю вулицю, перекриваючи бамкання дзвону.

—Украли! Вузол украли! — кричала мати. — Куди ж ви дивилися, роззяви? Усе вкрали, лю-удоньки добрі! Усе дочиста! За що ж ми тепер виміняємо хліба, га?.. Ой, пропали, лю-удоньки добрі! Кому ми тепер тут потрібні з пустими руками?..