Людоньки добрі юрмами проходили мимо, не звертаючи ніякої уваги, чужі, заклопотані своїм. Наче й не було тут Петрівних з їхнім страшним горем.
—Останню надію вихопили з рук, о Бо-оже ж мій, Бо-о- женьку! — криком кричала-голосила мати.
Тягуче, розмірено пливли в небі над містом терпкі звуки великого дзвону, байдужі до всього, що робилося на землі. Утихала в своєму горі мати, німіла. Пішли вони далі, на кожному розі натикаючись на мертвих кам’яних левів.
Як вийшли за місто й стали верстати собі путь полями, поділеними межами, побачили якихось людей, що поралися на землі. Спершу Петрівні сприйняли їх за господарів, та скоро побачили, що ці господарі якісь дивні. Заходили з дороги з палицями, длубалися в землі й знову виходили на дорогу. Василько звернув увагу, що в них за плечима горби, й сказав:
—Та це такі старці, як і ми, мамо! Щось шукають. Ходімте й ми пошукаємо.
Збочили на картоплище, пішли до гурту людей. Ті порпалися в старому кагаті, витягали мерзлу мокру картоплю, ховали в торби. Петрівні й собі заходилися видлубувати бульби. Відтак пішли далі. Скоро перед ними відкрилася зелена долина з тоненькою сонячною усмішкою блакитної річечки.
—Дивіться, дивіться, мамо!.. — вигукнув Василько. — Це схоже на нашу Росаву, правда ж? Тільки Бабицької гори не вистачає.
Мати байдуже глянула на все те й промовчала. Вона все ще плакала нишком од хлопців за вузлом з одежею. Іван давонув поглядом Василька так, наче той змолов бозна-яку дурницю. Спускалися мовчки в долину. Звернули з дороги прямо до річки. Молода трава лоскотала в підошви, соковито роздавлювалась під п’ятами й пахла зовсім як дома, коло Росі.
—Повмивайтеся хоч, бо страшно на вас дивитися, — сказала мати.
На неї теж було страшно глянути. Розкуйовджене волосся вибивалося з-під хустки, вугільна пилюка на щоках проорана слізьми й розмазана під носом і на підборідді. Умилися холодною ще водою з річки, набрали й у каструльку, почистили мерзлої картоплі. Василько напинав у траві квас- цю й дикого часнику до страви. Зварили на керосинці. Картопля була солодка, зате уволю, повна каструлька, і голодні хлопці відвели душу. Мати з’їла кілька ложок і одвернулася. Плакала.
—Ну, не плачте, мамо… — озвався до неї Василько.
—Як же мені не плакати, коли додому ні з чим вернутися. Там же голодні всі.
—Напросимо тут у людей, — сказав Василько.
—Багато напросиш? Коли б хоч вас десь найняти.
Скоро вони рушили далі. Дорога йшла вздовж річки. Інколи річка відвихалася в молоді трави долини, а дорога простувала собі несхибно, і тоді річка, передумавши, поверталась і якусь часинку йшла в парі з дорогою, злічено посміхалася проти сонця, наче їй було соромно за свою непостійність.
Так вони добулися до якогось ошатного села. Ішли спочатку вуличкою, не зважуючись завертати до дворів. Перед багатьма оселями стояли кам’яні хрести, і якби зупинитись та підступити ближче, то можна було б і прочитати щось написане на них, але мати не зупинялась. Невзабарі побачили, що не одні вони отако вештаються селом. То тут, то там дражнили по оселях собак жебраки, такі ж іздорожені, нещасні, зі змученими обличчями й погаслими очима.
—Оце тобі й заходь, коли тут і без нас двері в людей не зачиняються, — сказала мати.
Вибрали одну багатеньку з виду оселю все з тими ж кам’яними хрестами. їх тут стояло аж три.
—Мабуть, дуже богомольні люди, — промовила мати. — Попробуємо. Що буде, те й буде.
Зайшли до просторого зазеленілого вже двору. Побачили височеньку молодицю й привітались, як учив їх дід Йосип:
—Слава Ісусу!
—Навіки слава Богу! — відповіла жінка привітно. Була вона русява, пов’язана хусткою, мов очіпком. У відкритих вухах коливалися плескаті срібні сережки.
—Чи не найняли б ви, добра жінко, котрогось із моїх хлопців за пастуха й так за помічника? Вони в мене бідовенькі, ніякої роботи не цураються, — розхвалювала мати хлопців.
—Виджу, виджу, файні легіники, — степліла синіми очима молодиця. — Тільки ми ж самі ще не старі, своїх маємо пастушків. А ви ж іздалеку будете?
—Ой, і не питайте, жінко. Аж із-під Канева. Оце добиваємося більше тижня та все товарними поїздами. І намерзлися, і наголодувались. А приїхали у Львів, так нас ще й обікрали. Усе поцупили, що я зібрала обміняти на хліб. А дома ж іще троє голодних ротів дожидається мене. Ще менші за цих осьо, а батька посадили, і ніякої чутки про нього.