—Йой, нещастя, — похитала головою молодиця. — А чекайте-но.
Господиня зникла в сінях. Петрівні завмерли. Чекали. Молодиця винесла добренький окраєць хліба, дві картоплини, цибулину.
—Оце всьо, чим можу помогти.
Мати цілувала окраєць і дякувала:
—Спасибі вам, жінко, хай вам Бог помагає за вашу милостину.
—Най і до вас буде милосердний. Ходіть з Богом.
І привів їх Бог того дня ще в одне село. Воно розсипалося на горбистій місцині, садиби стояли по тих горбах осібно й до кожної треба було підніматися довгою стежкою.
—Давайте, мамо, розділимося, — запропонував Василько. — А то ми такою юрбицею тільки людей відлякаємо, ще замикатися стануть.
На тому й порішили.
—Дивися ж не придумай ще красти, — приказувала мати. — Зустрінемося отамо коло церкви.
Церква стояла аж на тім кінці села дерев’яна, темнобока, з веселими зеленими банями. І Василько пішов. Минувши хрести в садибі, стукав у двері, переступав поріг господи, знімав картуза й перехрестившись на образи, вітався з господарями, тихо просив:
—Дайте шматочок хліба або картоплинку…
—А ти молитву знаєш? — спитав його в одній хаті довговусий господар.
—«Отче наш», «На Сіонській горі».
—Ану ж розкажи.
—Яку? «На Сіонській горі»?
—Молодець. А хто тебе навчив?
—Дід Йосип.
—Розумний у тебе дід.
Дядько дав хліба ще й півчетвертинки сала. І в інших хатах подавали, ніде не було відмови: хто скибку хліба, хто шматок пирога, хто буряк чи картоплину. І всі скаржилися, що дуже багато просить щодня, що це у вас там колгоспи до такого призвели людей. Одночасно Василько напитував і місця, щоб найнятися. Ніхто не наймав.
Через якусь годину Петрівні зійшлися під церквою.
—І тут не беруть вас, — розгублено сказала мати. — Що ж нам робити? Як жити далі?..
—Зате подають щедріше. Мені навіть сала дали, — похвалився Василько. — Питають, чи я знаю молитви. А я їм «На Сіонській горі». Ту, що дід навчив мене.
Вони сіли на лавці при вході до церковного подвір’я, наспіх з’їли по скибці нажебраного хліба й пішли з цього села. У порожніх полях перестрів їх вечір. Зупинилися коло чийогось ожереду соломи.
—Отут і заночуємо, — сказала мати. — У теплі й спокої.
Заходило сонце, підпаливши всі до однієї хмарки, що розбрелися за день по небу й завмерли у вечірньому штилі. Усе небо заірало, озвавшись рожевими, оранжевими, жовтими, фіолетовими, зеленавими, блакитними кольорами. Подорожні, всівшись на соломі, задивилися на це палахкотіння у височині.
—Який же красивий світ! — промовила мати. — А життя в ньому нема людям. Нема життя, а одні муки.
—А люди тут добріші, мамо, ніж у нашій стороні, —сказав Василько. — Я їм «На Сіонській горі», а вони мені сала за те.
—Та виймай уже своє сало, не дражнись, — озвався Йван.
—А справді, давайте повечеряємо, поки ще видно, — сказала мати.
Виклали на рушничок настарцьовані скибки хліба, кілька варених картоплин у кожушках і шматочок сала. Мати покраяла сало на чотири манюсінькі часточки.
—Оцю збережемо на снідання задобрити суп, — сказала вона.
Сала вистачило тільки натерти шкуринку хліба, але ж було це так смачно й тривко, що Василько після вечері промовив:
—Ще ніколи так не наїдався. Розказуватиму й завтра «На Сіонській горі», може, ще хто подасть сала?
—Ми тут наїлися й напилися, а як же там наші дома? — зітхнула мати.
Швидко смеркало, Іван сказав, що треба видовбати в ожереді пічурки й у них спати. Ожеред за зиму добре злежався, і солома висмикувалася важко, рвалася в руках. Василько скуб її та все примірявся, чи вже вміститься в тій пічурці.
—Якщо зігнути ноги в колінах, то можна й залазити, — сказав він.
—І ти збираєшся вилежати так усю ніч? — скептично посміхнувсь Іван. — Не встигнеш і задрімати, як ноги затерпнуть. Розправиш, а сам надворі опинишся.
—Та що ж, оце ще стільки скубти і всього на одну ніч? — примірявся Василько до Іванового росту. — Добре, хоч я не такий довгий, як ти.
Мати висмикувала кубло посередині. У неї виходило швидше. Закінчивши для себе, почала помагати Василькові.
—Спочиньте, мамо. Хіба я сам собі не вискубу? — відмагався Василько.
—Байдужечки. Ти в нас годувальник. Отож прибережи сили на завтра.