—А кашляєте чого?
—Простудився, ти знаєш. У дорозі напоров мене дощ, а потім довелося ночувати в якомусь зберігові, а там протяги, аж свистить, ну й не вглядівся. Коли б уже швидше тепло та на сонечку вигрітися. Бу-ухи!
—Тут, кажуть, і літом сиро, дощі.
—Мені б хоч півдня на гарячому сонці де в затишку посидіти. Бу-ухи!
У Василька чогось болів живіт, і хлопець довго не міг заснути. Тільки втихав біль, і налягала дрімота, як нове бухикання виривало Василька зі сну. І все ж він заснув, тікаючи від болю, під гомін по всій клуні цілого моря людей, зірваних з теплих місць, розлучених з домівкою, які, мов прибутна вода, розтеклися по сільських дорогах і стежках цієї Западної, затопили всі села, куди не поткнешся.
17
Уранці їх знову добре погодували. Отець Іван благословив усіх у дорогу:
—Ходіть, люди добрі, з Богом. А сюди прийдуть сьогодні нові нещасні, їм також треба дати притулок. До мене ж більше не вертайтеся, бо всіх не прогодую.
Петрівні вийшли з подвір’я отця Івана й стали напитувати, де ж той Юрко Батіг мешкає. Виявилося, що й недалеко, тільки трохи спуститися вниз та оно на той пагорб піднятися, ото і його садиба, хата, сараї, садок, усе це обнесене разом із клаптем городу низенькою загорожею. Ґазду вони застали на подвір’ї. Був він високий зсутулений вуйко з гостро порізаним глибокими зморшками сірим обличчям.
—Отець Іван, кажете, направив вас? — перепитав Батіг.
—Так, пане Юрку, — потвердила мати. — Кажуть, буцімто, вам потрібен пастушок? У мене їх аж двоє. Вибирайте котрогось. Хлопці бідовенькі, вміють усе робити по хазяйству.
Пан Юрко пильно приглянувся до хлопців чорними, омитими смутком очима, гукнув у відчинену хату:
—Ганко! Ходь-но ту!
З хати вийшла ясноволоса, з приємною усмішкою ґаздиня, привіталася. Усмішка заспокоїла Василька, він їй повірив і з цією вірою дивився на ґаздиню.
—Ось, Ганко, прийшли люди. Пропонують пастушка. Вибирай котрогось із них.
Ґаздиня глянула на хлопців, зустрілася з Васильковими очима, і він посміхнувся до неї.
—Як ти називаєшся, легінику? — спитала.
—Василь.
—Василько він у нас, а це Ванько, старшенький, — сказала мати.
—Файненькі легіники. Так кого ви нам лишите, молодице? — спитала ґаздиня.
—Якщо можна, візьміть меншенького. Ми вже десять днів ходимо селами. Малий зовсім вибивсь із сили.
—Чого там, — буркнув Василько.
—Видите, які ми горді, —засміялася тітка Ганна. — Гаразд, най буде меншенький.
—Ну, слава Богу. Не пошкодуєте, Василько в нас старанний і слухняний. Ніякої мороки вам з ним не буде, — сказала мати й заплакала.
—А ходіть-но до господи, — запросив Батіг. — Ми з вами тепер одного нещастя. Наче рідня.
Вступили до хати й перехрестилися на ясні образи. Тут було, як у вінку. Ряхтіли проти віконного світла ікони, на стінах висіли вишиті червоним рушники. Брав на себе очі комин печі, весь у зеленавих кахлях. Стояло двоє ліжок, розгороджених ширмою і мальованою скринею, стіл під образами, дві широкі лави попід стінами, проти причілкового вікна — дощаний тапчанчик, і Василько подумав, що спатиме на ньому.
—Сідайте, люди добрі, —сказала ґаздиня й метнулася до теплої печі, заторготіла заслонкою.
Петрівні несміливо сіли скраю лави. Запахло борщем, і вони хоч і снідали ж усього якихось півгодини тому в отця Івана, знову відчули напад голоду й розперезалися. Борщ був смачний, і хлопці їли, аж стогнали. Василько відчув, як п’яніє од ситості. А тут ще дали й пшоняної каші, мащеної коров’ячим маслом. Мати дивилася на хлопців, вибачливо говорила господарям:
—Охляли ми в дорозі. Скоро три тижні буде, як ми з дому. Що в людей випросимо, те й наше. А дома ж іще троє голодних ротів ждуть, не діждуться матері. Я в три язики лаю себе, що дала нас обікрасти. Що тепер я привезу їм? Моє слово, щоб умирали з голоду?..
—Мой, горе наше, горе, — зітхнув ґазда. — Як же ви так необачно повелися?
—Пропадемо ми тепер… — ще дужче заплакала мати. — Душа ледь не вилетить, рветься додому, а тут ще й хлопців ніяк не прилаштую. Може б ви, ґаздо, щось дали наперед за меншого?
—Що ж я дам, молодице? Ми беремо його за харчі й одіж. Ну, можемо дві мірки зерна відсипати, тільки тоді він до школи не піде, бо для школи в мене ні у віщо буде його вбрати.
—Та яка школа? Тут би вижити якось… Я згодна.
—Отож аби не нарікали потім за школу.
—Яке там нарікання. Я ладна вам руки цілувати, ґаздо.
Тут-таки внесли дві мірки пшениці, висипали матері в мішок, і вона його замотузувала за гузир і гичку, вчепила на плече, зовсім трохи, та вже й прощатись їм приспіло. Не зчувсь Василько, як вони й вийшли на подвір’я, спустилися стежкою на вулицю, уже вони й за огорожею і хоч би ж хоч раз оглянулися…