—То й до діла, козаче, — сказав ґазда. — Поженем зараз корову пасти. Збирайся.
А що йому збиратися. Як стояв, так і пішов за ґаздою до повітки. Корова була гнідої масті, здорова, як вагон, і її розлогі роги коливались аж під стелею. Біля корови стояла ще й теличка. Ґазда повідв’язував їх і вивів надвір на довгих налигачах.
—Оце Мавра, а теличка називається Лисуха, тільки вона ще дурненька, ще не звикла до свого імені, —пояснював ґазда. — Ну, гайда. Гей! Гей!
Стежкою, понад грядками пройшли вгору, на межу між полями. Межа поросла молодою травою, в якій веселинками світилися жовті кульбаби.
—Огако, Васильку, ставай між Маврою і Лисухою, Лисуху пропускай попереду й пильнуй за нею, вона, ледащо, не хоче травичку щипати, а все норовиться влізти в озимину. І попаски-попаски йдіть отако аж ген, в осики. Бачиш? А потім вертайте назад.
Корова й теличка враз припали до трави. Василько взяв налигачі за краї й відчув себе пастухом. Теличка тут же захланно полізла в озимину, та хлопець сіпнув за налигач ще й крикнув:
—Ну, ти! Куди тебе несе нечиста сила?
—Так з нею, аби зразу відчула строгу руку. Паси, хлопче.
Ґазда неквапом пішов додому, зсутулено похиливши голову в кресані, і збоку здавалося, що то він весь час пильно виділюється очима до стежки, перш ніж поставити на неї ногу.
Зостався Василько з коровою і теличкою під ясним небом у опуклих блискучих хмарах, з блакитною річкою далеко внизу за селом, і все це йому нагадало його Калашники, Голосіївку, Рось. Та наступної миті стрілило, що він у далекій чужині, що між нею і домівкою пролягли три тижні поневірянь у товарних вагонах, у холодних станціях та по галицьких дорогах і селах з ночівлею в порожніх клунях і в ожередах у полі. І йому стало страшно цієї далечини, але теличка знову полізла в шкоду й одвернула його увагу від роздумів.
—Ну, ти-и! Яка розумна! — крикнув на неї, підбадьорюючи себе. Відтяг од озимини.
Задивився згори на село, на стрімку церкву й подвір’я та дім отця Івана, велику клуню, де вони знайшли були прихисток на сю ніч. Церква нагадувала калашницьку, тільки ця була сіра й дерев’яна, а та ж біла-білісінька, під зеленими банями… Добра домашня церква. Як же те все далеко!.. І навіть невідомо, в який бік звідси додому, в який бік дивитися-вдивлятися в сивий обрій: чи не вирине, не покажеться, не випечатається там бодай контуром рідна сторона. А де зараз мати й Іван? Ідуть, мабуть, дорогою в сусіднє село. Мати радіє, що одного таки прилаштувала та ще й так вигідно, дві мірки зерна відсипав ґазда. От би ще й Івана так найняти, щоб і за нього дали трохи збіжжя, та й вертати вже назад, бо там же голодні й дід з бабою, і Марія, Меланя та Гриць.
Попереду бовванів гайок. Осики ще здалеку поблискували молодим білястим листям і поволі підступались до пастуха. Село ж віддалялось, ховалося за пагорбом, уже тільки стріхи було видно від Батогової оселі. День сьогодні чи не вперше був по-справжньому теплий, навіть зранку не мерзли ноги. Повітря аж лящало від жайворонкового співу, і від цього світ робився ще просторішим і об’ємнішим. В осичнику раптом лунко закувала зозуля знайомим фарфоровим голосом. Василькові так і тенькнуло в грудях. Згадалось, як рік тому вони почули дома зозулю, і дід почав шукати копійку в кишені, щоб кинути в білий світ зозулі, аби не переводилися гроші в господарстві. Як їм було гарно. Вони жили всі вкупі, до-ома, і Галя ще була з ними… Хіба могло кому тоді спасти на думку, що через рік їх розкидає доля по світу, що не стане Галі, що він, Василько, пастиме отут на чужині корів, чужий чужаниця серед чужих людей…
Зозулині звуки були гладенькі, круглі, і Василькові здавалося, що якби оце добре вдивитися в простір, то можна було б побачити їх, як вони, блідо-блакитні, пливуть, пливуть у теплому повітрі, і від того небо робиться ще яснішим і дзвінкішим. Василько зачекав, поки зозуля вмовкла, й гукнув у Осики:
—Зозуле, зозуле! Скажи, скільки мені жити на сім світі?!
І зозуля зразу ж по його словах озвалася, наче її хто увімкнув:
—Ку-ку! Ку-ку!..
Василько почав за нею рахувати. Набігло десять, п’ятнадцять, двадцять… Не вмовкала. Тридцять. Тридцять раз… П’ятдесят… Шістдесят… Сімдесят…
—А хай тобі морока! — махнув рукою Василько. — Чи й не як розщедрилась. Дідові тоді так усього раз кукукнула й удавилась. Я й сам знаю, що тепер не пропаду, раз у найми найнявся.