Раптом Василькові зарізало в животі, так як учора увечері в клуні отця Івана. Василько зігнувся й аж присів. Та скоро відпустило. Корова й теличка сіпали його за руку, хлопець звівся на зів’ялі ноги й заточуючись, пішов за скотом.
Осики росли ріденько, було поміж ними багато пеньків, стояло тут і кілька дубів, клени, дві дуплисті верби. Дуби-нелині тільки-но скинули своє зимове армійське обмундирування й не встигли ще вбратися в нове листя, отож вигляд вони мали серед цієї молодої зелені нещасних погорільців. Під деревами рясно цвів ряст, від чого весь гайок був захлюпнутий фіолетовою хвилею. Дзвеніло у вухах од невидимого птаства. Усе це так нагадало Василькові домівку, прироські луги, осичник біля мосту на правому березі річки. Він аж задихнувся тут у страшній чужині. Швидко завернув корову й теличку. Пішли попаски до села. І почало воно потроху випливати з-за гори, і оселя Юрка Батога стала виступати. Спочатку дахами, потім стінами, вікнами. А як дійшли до краю поля, уже й обід наспів, і ґаздиня вуйна Ганка вийшла за браму, махнула рукою: жени додому.
Вуйна похвалила пастуха, що так старався й добре напас маржинку. Василько вперше чув це дивне слово — маржинка. Здогадався, що вуйна говорить про худобу. Ґаздиня завела корову в стайню, почала доїти. Василько потинявся двором, пішов за хату, сів у траву, задивився па стежку, що спадала від оселі Батога. Нею вранці пішли мати з братом. Зараз наче ще раз побачив їх, як вони йшли сквапно не озираючись, мов боялися, що ґазда передумає й поверне їх назад. Тікали, кидали його, Василька, тут, на чужині…
—Стій, Мавро, — почулось вуйчине з повітки. — Стій, дурненька.
І знову дзвінкі цівки молока об дійницю. Тепла, біла музика…
Болів живіт. Василько зігнувся в три погибелі, біль знехотя відступив, але не зовсім. Знайомо озвалося небо м’яким гаркавим криком. Гуси летіли над селом чорним косинцем. Може, туди, додому поспішали, на прироські луги? І так йому запраглося схопитись і вдаритися слідом за ними. Бігти й бігти через посіви й ріллі, переноситися над лісами, ріками й долинами, аж поки не вирине голуба його країна — Рось із широкими лугами, білими селами й горами з голодними хрестатими вітряками, його лунка знедолена країна, де кожен звук з Голосіївки озивається десятками волань у горах, аж у Гамарні, у Хмільній, у Бабичах. Та не підождали його гуси, зникли, розтанули в блакиті. Щось боляче здушило його маленьке серце, і він не витримав, заплакав, бо горе його було дуже велике й гірке. Не почув, як підійшла до нього вуйна, заговорила:
—А, ось де він, а я його шукаю. Йой, а чого се ти, Васильку, плачеш? Тобі зле в нас?
Василько мовчав, ковтаючи сльози. Бачив залізницю, повні станції народу, зірваного з насиджених місць, який, мов несподівана повінь, ринув сюди, на Западну з голодною надією, з останньою надією на порятунок. Раптом відчув себе тим беззахисним зайцем, якого торік несло прибутною водою на зірваній крижині прямо на дерев’яну розкосину мосту…
-Оце тобі козак, — присіла до нього вуйна. — Такий файненький легіник. Нумо, витремо сльози.
Вуйна обняла його, пригорнула. Її одіж і руки пахли теплим молоком.
—Ну, годі-бо. У нас тобі гарно вестиметься, ми тебе не зобидимо. Перебудеш сю лиху годину, а там народить і у ваших більшовицьких землях хліба, і мама забере тебе домів.
Говорила вона привітно, голос був у неї теплий; як і її руки, і Василькова довірлива душа відгукнулася. Хоч він плакав ще дужче, і серце його краялося від суму за домівкою, за матір’ю, усе ж хлопець відчув, що йому легшає.
—Ходімо, лишень, молочка покуштуємо, поки тепле, — підвела його вуйна.
Зайшли до хати. Василько побачив тут якогось молодика, що сидів коло розкладного столика в кінці лави проти вікна й шевцював, забиваючи молотком дерев’яні цвяшки в підошву чобота.
—Слава Ісусу! — привітався Василько.
—Ммм… — відповів молодик. А коли оглянувся, то виявилося, що в нього в затиснених губах стриміло півдюжини біленьких дерев’яних цвяшків. Обличчя він мав смагляве, трохи бліде, ніжно поголене, і хоч під лівим оком розплився синець, карі очі дивились ясно й усмішливо до хлопця. Молодик вийняв цвяшки з рота, спитав:
—Хто ж се такий, мамо, буде?
—Це наш пастушок Василько з-під Канева, — пояснила вуйна. — Ми трішки поплакали, за домівкою дуже бануємо.
Василько понурив голову.
—Що ж се ти, пане Василю? Життя, братику, плаксивих не жалує. Треба триматися, — сказав молодик та й повернувся до своєї роботи, бадьоренько застукав молотком, замугикав якоїсь бравурної пісні.
Вуйна тим часом налила глиняний кухоль молока, врізала скибку хліба, подала: