—Попий молочка, Васильку, покуштуй, якого ти напас, а я поки з обідом зберусь.
Молоко було тепле, пахуче й таке смаковите, що він аж п’янів од нього й ледве стримувавсь, аби за кожним ковтком не застогнати. Востаннє він куштував молоко торік восени, поки ще дід не зарізав козу. Але хіба козиняче можна зрівняти з цим, що солодко пахло молодою травою. Та й попадало йому дома півчарочки й не щодень. А тут такенний ось кухоль! Як води з колодязя. Він таки не втримався й застогнав, не відриваючи губів од кухля. Молодик озирнувся, підморгнув Василькові підбитим оком. Василько відірвавсь од кухля й посміхнувсь у відповідь. Добрий япгол промайнув прозорим крилом поміж ними. Василькові зробилося затишно в цій хаті. Душа його потяглася до молодика.
А потім обідали, і Василько знову п’янів од їжі, од хліба уволю, од наваристого борщу. Поки обідали, в хату тричі заходили жебраки, один старий з Полтавщини, жінка з дитиною на руках із Кіровоградщини, ще змарніла низенька жіночка з плаксивим голосом з-під Вінниці. Вуйна Танка кожному вділила по скибці хліба.
—От що роблять з людьми більшовицькі колгоспи, — сказав молодик, якого батько й мати звали Гільком.
—Ти б ліпше стулив рота, — строго озвався батько. Мало тобі лиха, так ти й ще язиком вітер ганяєш?
Гількові спаленіли щоки, і його красиве обличчя замкнулося. Далі їв уже мовчки й скоро відклав ложку, звівся з-за столу, вийшов з хати.
—Не надонікав би хоч ти хлопцеві, —сказала вуйна. — Йому й так тяжко.
—Аби не було ще тяжче, то хай заціпить рота й ні пари з вуст!
Вуйко Юрко і вуйна говорили стривожено, і ця тривога непомітно передалась і Василькові, хоч він і не розумів, чим стривожені Батоги. Пообідавши, Василько вийшов надвір і побачив Гілька, що сидів під хатою набурмосений, спрагло цмулив цигарку. Руки в нього дрібно тремтіли. Він глянув на Василька, сумно посміхнувся:
—Ну що, козаче, після обіду можна жити? — голос у нього був низький, але м’який, приємний.
—Можна, — сказав Василько.
—А мені, братику, нема життя, видиш, — покрутив головою.
Василько мовчав. Він відчував, як цьому парубкові зараз важко.
—Кажеш, із-під самого Канева?
—Так. Від наших Калашників, якщо через Межиріч іти, буде п’ятнадцять кілометрів.
—Домашня справа. Ну, і який він, Канів?
—А я там ніколи не був.
—І могили Тараса Шевченка не видів?
—Ні…
—А знаєш, хто він такий?
—Ну, поет.
—Чий поет? Якого народу?
—Не знаю… — здвигнув плечима Василько. — Ми вчили його вірша «Тече вода з-під явора». А ще він був козаком Тарасом Бульбою. Такий товстий двадцятипудовий козак з люлькою. Його ще поляки спалили. Прив’язали до дуба й спалили… Нам учитель розказував.
—Ай-я-яй! Та в тебе вінегрет у голові, хлопче. У який же ти клас ходив?
—У третій, але зимою покинув. Як тільки перестали нам варити обіди в школі, я й покинув. Ходив по дворах, просив у людей, щоб з голоду не пропасти. А воно й у людей нічого дати.
—А колгоспи ж ваші що? Не годують?
—Не знаю, — знову здвигнув плечима Василько. — Якогось посліду на трудодні дали матері й дідові Йосипові пів- мішечка. А ще ми збирали колоски. Так і те віднімали. Об’їждчик на коні верхи ганявся.
—Кати, кати, ще гірші за татар… — люто промовив Гілько, і карі очі його стемніли й страшно зблиснули. Та тут же Гілько оглянувсь довкола, додав здушено: —Ти тільки вголос не кажи цього нікому. Носи в серці, носи, хай воно росте разом із тобою, колись пригодиться для України. А зараз мовчи, бо малим ще задушать…
—Та я знаю. Мені мати приказувала, щоб не розпускав язика.
Далі вони вже мовчали, Гілько викурив ще одну цигарку й вернувся до хати. Скоро звідти глухо застукав його молоток.
Василько пішов за хату й зразу ж сів. Знову заболіло в животі. Так закрутило, що хлопець мимохіть застогнав. Біль трохи стишився, але не минувсь. Він лежав унизу живота, згорнувшись там калачиком, а потім став розправлятися, простягати пазурі вгору, дійшов аж до ложечки, й знову крутонуло, аж в очах вижовкло. Василько впав навзнак, ліг на живіт, уп’явся руками в спориш. Підібгав ноги в колінах, зігнувся, дістав коліньми підборіддя, й наче полегшало. Та потім накотилося новою хвилею, і він став рачки й поколінкував попід хатою, наче хотів утекти від того гострого, рваного, що шматувало йому живіт.
Так ного й застала вуйна Ганка. Мабуть, її налякав Васильків попіснілий вид і те, як він рачкував у траві.
—О, Матінко Божа! Що з тобою, дитино?.. — скрикнула вуйна.