—Васильку!.. — схилився над ним. — Що з тобою?
Оступили вуйна і Батіг. Василько нарешті зміг простогнати. Перемагаючи біль у животі, сказав:
—Хтось уда-арив… Боли-ить, о-ой!..
— Ну, треба тобі такого нещастя, — промовила вуйна.
Гілько підхопив Василька на руки, вніс до хати, поклав на тапчан. Запалили світло. Дивилися на Васильків живіт.
—Синій… — зойкнула вуйна.
—У сонячне сплетіння жарнув, мабуть, носаком, — сказав Гілько.
—Холод треба прикладати, — розпорядився Батіг. — А неси, Гільку води з криниці.
Приклали до живота грілку з крижаною водою. Василькові ще дужче заболіло, й він застогнав.
—Терпи, козаче… — тепло проказав до нього Батіг і ледь посміхнувся своїм кам’яним обличчям.
Через якийсь час біль занімів під холодом. Василька всього трусило. Його вкрили ще одним коцом. Перегодом зняли грілку, і біль знову розрісся.
—Холо-одного, — попросив Василько.
—Зачекай трохи. Довго не можна тримати зимне, бо простудишся, — сказав Батіг. — Зміни, Гільку, воду, бо ця тіль не кипить уже.
Під ранок Василько важко заснув. Прокинувся в пізнє снідання, сіпнувся вставати й ухопивсь обома руками за свій біль, застогнав. Гілько повернувся до нього від свого шитва, спиняв:
—Лежи. Сьогодні хай попасе вуйко Юрко.
Приліг і знову поринув у дрімоту під постукування Гількового молотка й тихе, енергійне мугикання:
«Хіба тільки по тюрмах…» — подумав Василько. Гілько звів голос:
Василько не зчувсь, як задрімав під цю пісню й проспав, мабуть, довгенько, бо коли кинувсь, Гілько мугикав якусь уже іншу пісню. Василькові треба було надвір. Він тихенько встав і викрався з хати. Біля кущів було стоптано вологу після вчорашнього дошу землю. На ній чітко відкарбувалися чиїсь великі з дірочками сліди. Дірочки від шипів. Василько сказав про сліди Гількові. Той вийшов, довго придивлявся, ходячи на цирлах, щоб не затоптати чужі сліди, вернувся в хату похмурий, процідив крізь зуби:
—Будь вони пррокляті, катюги…
Василько вже й не радий був, що сказав про ті злощасні сліди. Час від часу Гілько схитував головою, говорив уголос:
—От же звірюки! От бандюги!..
Він уже не співав. Стукав молотком сердито, наче вбивав у підошви чиїхсь черевиків не цвяхи, а всю свою злість. Рипнули двері, увійшов якийсь дядько, високий, не тутейший, бо виголений і вдягнений, як міщук.
—Оце добрі люди порадили до вас звернутися за допомогою, — сказав якимсь глухим, мов з ями, голосом. Був він гостроносий, тонкогубий. Навколо губів залягли глибокі жорсткі зморшки, від чого обличчя в прибульця мало хижуватий вигляд. — Виручите мене?
—А чого ж не запомогти доброму чоловікові, —у тон прибулому відповів Гілько.
—Підрихтуйте трохи мене, — незнайомець присів на лаві, роззувся. Гілько ще й не глянув на його чоботи, а вже сказав:
—Набосчки на каблуки аж кричить вашим скороходам. Особливо правий у вас дуже стесаний. Дуже таки.
—Фанта-астика! Ви наче ходили в моїх чоботях, — здивувався тонкогубий. — Звідки ви знаєте?
Увійшла вуйна, тривожно прислухалася до розмови сина із замовником.
—Та вже знаєм, — загадково відповів Гілько. У його молодому голосі звучали нотки роздратування й насмішки.
Тонкогубий сидів набурмосений, підтискував на долівці пальці в білих онучах, з-під лоба зиркнув на Василька. Важкий чорний якийсь погляд впечатався хлопцеві в саму душу, притиснув до тапчана.