—Малий що у вас, хворий? — спитав.
—Якийсь бузувір сеї ночі ударив у живіт. Мало не вбив, антихрист. Ледве відволодали, — сказала вуйна.
—А що він робив уночі? Де це він шастав? Га?
Гілько звів голову од чобіт, глузливо спитав:
—Ви що, пане, може, крім чобіт і ще щось прийшли підрихтувати?
Тонкогубий промовчав. Гілько скоро впорався з чобітьми, передав їх незнайомцеві. І коли передавав, Василько закмітив, що чоботи на шипах.
—Файна робота, — сказав замовник, оглянувши новенькі набійки на підборах.
—Та даром хліб не їмо, — відповів Гілько.
Незнайомець, натуго перемотавши білі тонкі онучі, взувся, сказав:
—Ну що ж. Ходім?
Вуйна так і стрепенулась уся.
—Зараз підемо, — відповів Гілько. — Ось тільки, з вашого дозволу, докінчу одне тендітне замовлення.
Гілько взяв «човники» панни Єви, уже готові. У правого ще тільки не було бантика. Вирізав його з тонкої шкіри, зав’язав чотирипелюстковою квіточкою, пришив. Обидва черевички поставив на широку дужу долоню, подивився на них проти світла, на сам тонкий силует од них, звернувся до вуйни, що похапцем ладнала Гількові в дорогу вузлик:
—Ну як, мамо? Задоволена буде Єва?
Мати так і облилася слізьми.
—Віддасте, як прийде. І моє якнайщиріше пошанування їй. Най панні легко ходиться в них.
—Сам оддаси, — простогнала вуйна.
—Та не плачте, мамо, — звівсь Гілько, накинув піджак на плечі, узяв кашкет. Високий, дужий, молодий. Красивий. — Я про те, що можу не встигнути до завтра. Вона завтра приїде.
—Хоч би ж із батьком погіроща-ався.
—Не смішіть, мамо. Хіба мені се первина? — І звернувся до тонкогубого: —Для чого ж ви малого зобидили? Чим він перед вами завинив?
Тонкогубий ніскілечки не розгубився. Спокійно, байдужим голосом з ями сказав:
—А хай не плутається під ногами.
Василькові заболіла душа од цих слів.
—Ясно… — заграв жовнами Гілько. — Прощавайте, мамо. Прощавай, Васильку. Пам’ятай, що я тобі казав: учись. Учись, щоб ніхто не смів ходити по нас потоптом.
—О, сину ж мій, си-ину! Та на кого ж ти нас покида-а- єш? — заголосила вуйна, йдучи слідом за Гільком, і тим тонкогубим гадом.
Василько й собі звівся, тримаючись за живіт, вийшов з хати, і коли Гілько доходив до брами, гукнув:
— Хутчій вертайтеся, вуйцю Гільку!..
Гілько, не оглядаючись, тільки махнув рукою і пішов до натачанки. Сів поруч із тим, у чоботях на шипах, рушили. Вуйна хрестила їх обох, просила того, в чоботях:
—Він же в нас добрий, нічим не завинив перед світом. Ви ж його не зобиджайте, пане-товаришочку…
Тонкогубий видушив зовсім безгубу зміїну усмішку й нічого не сказав на жалібні материні слова.
20
Панна Єва приїхала за своїм звичаєм в обід наступного дня. Веселою ходою пройшла від натачанки до брами. Побачила Василька, дзвінко привіталася.
—Пошили мені мешти з паном Гільком?
Василько буркнув:
— Заходьте до хати. Там узнаєте.
Вона тепло засиніла до нього очима:
—А чого се ти такий нахмарений, місяцю ясний? Василько промовчав, увійшов за одним рипом з Євою до господи. Побачила її вуйна Ганка, заплакала.
—А де… пан Гілько? — спитала панна Єва.
—Забрали вчора нашого Гілька… Ой, повезли-и…
Панна Єва враз і зблідла. Сині очі вицвіли, пригасли, наче в них перегоріло щось.
—Як же так?.. — прошепотіла вона.
—Йой, не дають йому життя, заповзялися зігнати зо світу. Він же добровільно вийшов з лісу, склав зброю і покаявся. Ні ж таки, тягають, супостати, і тягають. Б’ють…
—Так он звідки в нього ті синці… —сказала панна.
—Але мешти він вам зладнав. Про це не турбуйтеся. Просив передати побажання, аби вам легко ходилося в них, — вуйна вийняла мешти, і вони м’яко сяйнули новеньким хромом.
Панна взяла мешти без радості, розплатилася за роботу. Заблищала сльоза в її очах.
—Він так же старався, аби панна була догоджена. Ще й учора попросив того енкаведиста зачекати, дошивав бантик…
Сумно посміхнулась Єва, сказала:
—Коли вернеться пан Гілько, най дасть про себе вістку. Я ще хочу… чобітки замовити. Най озветься… Я чекатиму.
—Гаразд, дитино…
Та не вертався Гілько. Ждали його тиждень, ждали другий. А потім вуйна зібрала Батога в дорогу, пішов він до Львова. Передачу Гількові взяли, а побачити —і не заїкайся.
Приїздила й ще раз панна Єва до Батогів. Поговорили, пожурилися.
—Не судьба, дитино… — зітхнула вуйна. — А були б ви гарна пара…
—А може ж вуйка Гілька скоро пустять? — сказав Василько.
Панна Єва погладила його по голові, скуйовдила чуба, промовила: