—Ох ти, місяцю ясний! Файний кавалір комусь росте. Ой, файний… Може, хоч ти, Васильку, діждеш щастя.
— Ото вам і діжде, як уже ось із дитячих літ має поневірятися поза домівкою. Йой, нема нам щастя ні по сей бік, ні по той бік Збруча. Одна кара єгипетська нас опосіла, що там, що тут, витлумлять нарід наш до пня.
Поїхала панна Єва, попрощавшись із Батогами. Була вона зараз іще вродливіша в своїй засмуті, ся полячка. Не судьба… А як випустять Гілька? Уже ж не раз він вертався звідти.
Чекали. Василько чекав. І Батоги чекали. Як маленькі. На щось надіялися…
21
Тим часом минув травень, і народилося молоде літо. Зелене, вологе, тепле. Йшла в ріст городина, дозрівали, виколошувалися трави в людей на левадах, красувалися озимі нивки. Василько підтягся після голоду, обличчя його викругліло, спала підпухлість під очима. Велося йому в Батогів славно, от тільки краялося серце за домівкою, за рідними. Хотілося до діда Йосипа під теплу долоню, сидіти з ним поруч на призьбі в зоряний вечір, слухати його добрий голос. А ще кортіло подивитися на бабині полотна, вистелені на траві. Які вони зараз, тютюново-зелені чи вже налиті першою сонячною підголубленою білиною?.. І так хотілося весь час почути суворий материн голос і побачити її усміх, такий сподіваний і такий завжди несподіваний…
Одного ясного дня вийшов Василько з хати й аж здригнувся, очам своїм не повірив. Думав — примарилося. Мати сидить під лісою з Меланею на руках. Боса, з лиця аж чорна, губи потріскані на вітрі, п’яти на босих ногах порепалися, ступити мука. Меланя спала.
—Ма-амо…
—Живий, синку?.. А мені такі сни все снилися, такі сни, що душечка моя була не на місці. Розточилася наша сім’я, як вода, та по всьому світу. Не збереш вас усіх докупи, не обігрієш.
—Мамо?.. Ви приїхали?..
—Піди, Васильку, найди Марійку й Гриця. Під брамою стоять у чужих людей.
Побіг униз стежкою. Сидять під брамою в сусідів, худющі обоє, змучені, одні тіні від Марійки й Гриця. Коло них засмалене на вогнищах відро й порожні торби через плече. Побачили його, підхопилися, зраділи не знати й як.
—Ходімте до нас, — сказав Василько, взяв відро, і вони пішли до Батогів. — Довго добиралися?
—Чотири дні, —відповів Гриць.
—Ми до-овше, — сказав Василько. — Ми цілий тиждень їхали.
—А поїзд нічого. Спочатку я боявся, а потім звик, — ділився дорожніми враженнями Гриць. — По станціях люде- ей, аж сам себе губиш серед них. Добре, що з нами тітка Килина була. З нею охотніше. Десь пішла на села міняти.
—Нам зовсім нічого було їсти. Думали, що помремо в дорозі, —сказала Марійка. — А як приїхати вже до Львова, мама кажуть: «Ну, тепер житимемо».
Мати вже сиділа в хаті, жалілася Батогам, що жити дома стало ніяк, і що порятунок їхній тільки тут, у Западній. Меланя вже прокинулась. Вона побачила Василька, зраділа, зісковзнула з материних колін і підійшла до нього. Він узяв сестричку на руки й здивувавсь, яка вона стала легка.
—Зовсім вибилась із сили, — сказала мати. — Бандити мало не вкрали її в нас. Заскакують у тамбур два лобуряки. Я держу загорнену в ковдру Меланю. Ех один як хапоне ж ту ковдру й тікати. А я кричу не своїм голосом: «Віддай дитину, паразит!» Він глипнув на згорток, витрусив Меланю прямо на перон, а сам же дьору з ковдрою.
—Маєте щастя, молодице, що у вас діточок стільки. Якось же, може, вирятуєте, дасть Біг. А в нас ось Гілько, один, як порошина в оці. Прийшли серед білого дня, забрали. Повезли до в’язниці, осиротили наш дім, — сказала вуйна.
—Отаке горе… — поспівчувала мати. — І вам, бач, горе… Не можна так жити, щоб усім було добре. От світ настав.
—Та вже тільки такий світ, — озвався Батіг. — Часами вранці не хочеться й прокидатися. Ніякої тобі радості, ніякого спокою душі людській.
—І тут, значить, горе, — говорила мати. — А ми ж із такою надією, що тут може ж не дадуть померти голодною смертю. Дожилися до самого краю. Бачу, що посиджу ще день дома, не підняти вже мені їх у дорогу, захлянуть зовсім. Так я ще до світу побудила, маленьку на руки й тікати… Одну матір зоставили там, бабусю нашу… Як вона виживе?
—А дід?.. — спитав Василько.
Мати вмовкла. Малі поопускали очі. Марійка скривилася, зашморгала носом.
—А ді-ід?.. — уже скрикнув Василько.
—Дід наш ходив по людях, напитував усе столярної роботи. Нікому не треба столяра. А може й треба, так нічим же платити. Прийшли, значить, тато додому вже зовсім слабі, сіли під іконою Миколая-чудотворця й заплакали. Тільки й промовили з обидою на весь Божий світ: «Був кінь, та зовсім з’їздився». Лягли на лежанку, повернулися лицем до комина і вже й не вставали. Скільки не просили їсти, відмовлялися… — мати заплакала, перехрестилася до образів: —Царство їм Небесне, гарні були тато, зроду мене не зобиджали… І за внуками було, як за своїми дітьми…