—Та-аммм!.. — і заплакав, затремтів увесь.
—Та що тебе так нажахало, Васильку?
—Там, в осиках… мертва тітка лежить!..
Вийшов з повітки на лемент Батіг із сокирою, поміст саме ладнав. Вислухав Василька, спокійно сказав вуйні:
—Це вже третя голодна смерть у нас сей рік.
Покликали Косовських і ще людей із села. Косовський перевіз гарбою мертву в село, заявили в сільраду. Викопали на цвинтарі яму поруч із двома свіжими могилами. Косовський витесав хреста. Покликали отця Івана. Відслужили молебінь і запечатали могилу.
Увечері Батіг покликав сусідів на поминки християнської душі. Прийшла й мати з малим.
—Хоч би ж ім’я було взнати, — сказала вуйна Танка. — Може, десь рідні чекають матір, не дочекаються.
—З того, як покійниця вбрана, видно, що з ваших, пані Оляно, країв, — сказав Косовський.
—Ой, з наших, людочки добрі. Усі ми до вас тягнемося за порятунком… Охляла, бідолашка, за дорогу, наїлась, ото вам і все… Навіки наїлась, — сказала мати. — Я більше всього боялася, що ми охлянемо в дорозі, а потім помремо від першого ж кусня. Боялась, а не вбереглася. Мало не згубила своїх хлопців.
—Налякав нас тоді Василько, ледве відволодали, — промовила вуйна. — Він і не пам’ятає всього, бо кілька разів непритомнів. Намлілись ми душею.
—Та хіба ж і не намлієшся, — сказала якась жінка. — Ану помер би, а тут мати приїхала. Де дитина?
—Я й не думала тоді за це, — сказала вуйна. — Просто жалко було дитини.
Василька так і омили теплом ці слова.
—Оце вам, пані Оляно, ваші хвалені колгоспи, — сказав Батіг.
—Та вже тільки таке щастя, — сказала мати. — Не доводь Господи, й до вас дійде ся пошесть, тоді вже всі покотом виляжемо з голоду. Від Чорного моря аж до Карпат.
Примовкли. Оглядалися на вікна й на двері. Моторошно стало від сих слів.
—Убережи нас, Господи, і пронеси мимо нас сю чашу… — перехрестивсь отець Іван.
І всі проказали за ним сі слова й також перехрестилися. «Пронеси мимо нас сю чашу…»
—Еге, — похитав головою ґазда Батіг. — Сам Ісус молився до кривавого поту, та й то не пронесло. А нам, грішним…
—Отож і не гріши далі, сину мій, — сказав отець Іван. — Маємо вірити й молитись. Віра горами рухає.
Але й у голосі отця Івана було мало впевненості. З поминок розходилися задумані й посмутнілі. Може, й гріх було думати так, як Батіг, та воно саме собою думалося.
22
Косовиця впрягла в роботу й дорослих, і малих. Василька Батоги взяли на сіножать, лишивши худобу дома на прив’язі. Вони обоє косили, а він перевертав покоси, які швидко підсихали на шмалькому сонці. Неподалік був і сінокіс Косовських, і Василько бачив, як там поруч із Косовським тягла кісся і його вироблена мати в полотняній вишитій кофті й білій косинці, а поруч ворушилась і вся команда Петрівних. Навіть Мелані знайшлося діло — доглядати дитину Косовських. Василько тільки помахав своїм рукою, але так і не зважився підійти до них аж до самого обіду.
Люди квапились, щоб за години вихопити з-поперед дощів сіно. У кого були свої коні, той на другий-третій день уже починав звозити сіно в зберіги, де воно доходило під накриттям. Батоги ж сушили траву в покосах, а потім складали в копиці. З розмови ґазди з вуйною Василько зрозумів, що в копицях сіно простоїть недовго, як тільки в Косовських звільниться тягло, тоді й вони, Батоги перевезуть копиці додому.
Обідали на сіножаті. Потім, доки вуйна ходила напувати та доїти корову, перепочивали в холодку. Батіг, прилігши, дрімав, а Василько підходив до своїх. Бігли до річки, хлюпосталися на теплому мілководді. У село повертались увечері, пропахлі сонцем і травами, і корова, коли Василько відв’язував її й заводив у повітку, захланно нюшкотіла й тицялась писком йому в одежу. Після сіножаті спалось, як після маківок, тільки всю ніч Василькові перед очима мигтіли білі, сині, жовті квіточки різнотрав’я.
Як виросло на лузі ціле поселення копиць сіна, мати вирушила з малими додому. Відходили вони із села ясним тихим ранком. Мати йшла з глевкеньким мішком зерна за плечима. І Гриць та Марійка теж із мішечками, повними пшениці, примоцьованими, мов ранці, на спині. Навіть Меланя, дивлячись на старших, і собі попросила, щоб мати відсипала зі свого мішка їй у торбу кілька жмень збіжжя. Це мурав’їсько проводжали співчутливими поглядами Батоги, і Косовські, і ближчі сусіди, бажали щасливої дороги. Мати поспішала, плакала й боялась уже не застати баби Явдохи живої. Та й достигаючі смужки жита ждали її рук на бабиному й Петрівних городах. Треба встигнути вихопити його вчасно, щоб не перестояло та не висипалося на корню, поки вона доб’ється з малими до Голосіївки. Уся надія на ті смужки, бо в колгоспі вона мало виробила трудоднів через ці мандри в Западну, так мало, що вже погрожують судити її й припаяти примусовки за невиконаний мінімум. Та й на зароблене дадуть грами, як і торік, аби очі людям замазати.