— Як ми добиратимемося назад? — говорила мати. — Сюди з Килиною їхали, то вона ж і в тамбур попідсаджує було малих і подивиться за ними, а тепер я сама…
-Ми слухатимемо вас, мамо, — сказав Гриць.
Василько провів їх аж за село й довго стояв на розстані коло фігури та все вдивлявсь їм у слід. І душа його поривалася за ними, летіла додому поперед них, прибивалася до рідного порогу й знову верталася назад, сюди під дерев’яне розп’яття. Учора він просився в матері поїхати з ними додому, а мати сказала строго, що хай він викине з голови про таке навіть думати, що вона й так не прикладе ума, як продержатися самим без Івана і його, Василька, а якщо ще й вони вернуться, то це вірна смерть усім їм укупі. А сьогодні Василько почув розмову матері з вуйною. «Я вже вас попрошу, Панночко, будьте йому за маму тут. Він у мене розбитний, бідовенький, даром хліб не їстиме». — «Та що ви, Оляно! Гріх поганого слова сказати на вашого хлопця». — «Ви вже догляньте його. Воно ще дурне, хапає все важке, перечається поперед себе. Не доводь Господи, підвередиться… Який же тоді з нього мужик буде? Здержуйте його потроху». — «Не турбуйтеся. Хіба ми кати якісь? — відповіла вуйна. — Хіба ж ми вже зовсім без серця?» — «Так мені душа болить за ними, так болить, коли б ви тільки знали. Просився ж учора з нами додому. А куди-и я візьму? На вірну погибель?..»
Як вертався Василько в село, то ще здалеку побачив, що його вже чекали на дорозі до сіножаті Батоги на возі, запряженому парою коней Косовського, заєднаних для возовиці сіна. Ждала моторна робота з граблями й вилами на цілісінький день під палючим сонцем. Ждало довге життя аж до наступного літа серед чужих людей у чужому краї.
23
Ще не вивітрився з одежі дух молодого сіна, як уже й жнива постукали в браму. І знову Василько не випускав граблів із рук від світання до смерку. А потім звозили снопи в скирту, молотили толокою. Вуйна все приглядала за Васильком і не давала піднімати важкого, аж Батога дратувала. «Як тільки змолотили свіжий хліб, так і мішки на візок та мерщій до сільрадівських комор. Вуйко Юрко тягне, а Василько підпихає. Та й раз одвезли, та й ще раз, та й утретє… А зерно ж, ну щире золото, перевіяне, чисте, важке. Мішки мов поналивані водою. Такого б усім Петрівним вистачило і на хліб, і ще й на оладки кожному в школу. Великий і тяжкий контигент наліг на село сей рік. Вуйки аж стогнуть. А що маєш робити? Нe виконаєш, тебе доконають судом, сім’ю вивезуть до Сибіру. Ще таким, як Батіг, то й нічого. Правда, збільшили проти минулого року вдвічі. Ледве впоралися до вечора вуйко Юрко з Васильком, одірвали від самого серця ті мішки. Хай йому грець! їй-право, вистачило б їм, Петрівним, продержатися до нового врожаю, ще й посіяти.
Який був кріпший ґазда, тому й зовсім непереливки. На Косовського оно наклали відразу аж два контигенти. Обернувся він кіньми тричі, припер три гори лантухів. Почорнів з лиця, глибока зморшка похмуро залягла в міжбрів’ї. Та не встиг чоловік довіяти решту зерна, як із сільради принесли повістку ще на один контигент. Вивіз і третій. Зосталося дома на насіння та ще кілька клумачків на життя. Так, аби не вмерти з голоду. Засіяв лан, а через тиждень знову повістка. Конай четвертий контигент. Узявся чоловік за голову: що везти? Душу свою затерплу?..
Через день начальство стукає в браму:
—Чого не виконуєш першу заповідь?
—Я ж уже тричі її виконав, — сказав Косовський. — Ви що, люди добрі? Подивіться, засіки мої порожні. Ми ж до весни й так з голоду виляжемо.
Начальство запухлими з перепою і ненависті очима захланно повело по ошатному обійстю, прорекло, як прирекло:
—Не виляжете. Не здаси континенту, в Сибіру сніг жертимете. Ха-ха-ха!
—Побійтеся Бога, що ж ви робите?.. — попіснілими губами промовив Косовський.