—Згада-ав Бога. А як багатів, годі ти думав про Бога?
—А то я вкрав у когось чи живу душу зарізав, що ви попрікаєте мене, мов злодія якого? Тато й мама мої робили дуже тяжко, кервавим потом умивалися й мене на се наставляли.
—Розказуй баєчки, сплуататор, куркульська жила. У тебе оно… всьо літо наймитували діти із Східної, аж харчали.
—Навіщо ж ви на таке навертаєте? — обурилася вуйна. — Жінка ж на колінах умоляла, он її хлопець не дасть збрехати. Ми ж їх прихистили. Від голодної смерті вберегли.
Василько був при цій розмові, бо точилася вона прилюдно, за двором у Косовських. Василько з Батогом тягли повз Косовських мливо з млина та й пристояли коло гурту.
—Но-но! Менше язиком тут плещи. Від голодної смерті вберегли вони, — перекривив вуйну голова сільради. — А ції зими самі підемо до них з простягненою рукою. Там, хто робить у колгоспі, той має повні засіки. А сюди плавом пливе все ледаче та хитре, аби в нас на дурничку поживитися. Сталінські колгоспи — не шпиталь і не богадільня, знаєш!
—Що ж ви!.. — крикнув Василько, але його сіпнув за рукав Батіг і зашипів згори:
—Чшш…
Василько ж хотів сказати цьому пикатому голові сільради, що він безсовісно бреше в живі очі, бо в колгоспі ж нічого не дали, ще й колоски поприорювали, від голоду в них померли Галя й дід Йосип… Та Батіг уже взявся за ручку візка, промовив з притиском:
—Підпихай!
І тяг так шпарко, що Василько ледве встигав іти за візком угору.
А наступного дня не стало в селі Косовського. Під вечір вуйна Стефа прийшла до Батогів стривожена, розгублена:
—Не виділи Богдана? Із самого ранку немає. Може, він вам, Юрку, що казав?
—Ні, не видів, — одмовив Батіг. — Я тільки збиравсь оце до вас переговорити з Богданом за коней на завтра орати.
—Коні вдома, а ґазди нема. Куди він міг дітися? Якби надумав до Львова, то кіньми ж поїхав би?
І на ранок не об’явився Косовський. Та минув і обід, минув і день. І ще одна ніч спливла. Від Косовського жодної чутки. У селі почали подейкувати, що Косовський, розгніваний за непосильний контигент, подався до лісових хлопців у партизани. Стефу викликали в сільраду, нахвалялись описати все господарство, а її з малою дитиною вивезти до Сибіру. І тут одна жінка із прибутних, що наймитувала на другім кутку, переказала через людей, іцо бачила позавчора вранці Косовського, ішов він начебто в поле, ішов собі та й зайшов до стодоли. Вуйна Стефа як почула се, так уся й затремтіла і заячала не своїм голосом, як навмируще:
—О, го-оре нам! Та на кого ж ти нас і поки-инув? Нас же заму-у-чать по сибі-ірах!
Її спробували заспокоїти, але вона дико зірвалася з місця, понеслася в поле з криком. І за нею побігли всі, хто був неподалік у селі. Бігли й Батоги, і Василько з ними, не відстаючи од гурту.
—О, навіщо ж ти нас осироти-ив?.. — голосила попереду Стефа. Вона так мчала, що її ніхто не міг наздогнати. Сама.
Божа сила несла її в поле, до стодоли. Ті два кілометри вони пролетіли одним духом.
Ще здалеку побачили, як Стефа підкошено впала на порозі стодоли, рвала пальцями землю під собою, билася головою об поріг. Хтось підвів її. Люди вбігали в напівтемну стодолу й завмирали, мов громом уражені. Високо на бантині над усіма ними висів Косовський. Знизу видно було тільки його великі босі ноги з чорними затоптаними підошвами…
Ґазда Юрко весь вечір проплакав дома, п’яний, як дим.
— Такого ґазду погубили… Такого ґазду-у… — схлипував він, мов дитина. — Не буде нам тепер життя. Видушать нас усіх контигентом. Ви-идушать. їхня бере. Пропали ми.
Після самострати Косовського посмутніло село. Ні пісні не почуєш, ні сміху людського. Підоспіла пора збирати боби, копати буряки, картоплю. І на них контигент немилосердний сього року наклали. До глибокої осені тягали візком клумаки до сільради ґазда Юрко і Василько. Біля комори вуйки перемовлялися між собою, чекаючи черги до ваги, про те, що ж воно далі буде? Як його жити в світі білому за таких немислимих досі контигентів? Ходили чутки про колгоспи, які цієї зими мають настановляти по галицьких селах. Статечні ґазди не йняли сьому віри. Хто ж піде в ті колгоспи, коли оно від них уся Україна пухне з голоду, під нашими брамами співає Лазаря. Ні, ми не такі прості, щоб добровільно стрімляти в се ярмо свої голови.
Василько помітив, що й тут, як і в Голосіївці дідові ночувальники — дядьки з Полтавської сторони, вуйки за кожною фразою сторожко оглядаються, мов школярики-пустуни, і примовкають, прохопившись необачним словом. Люди чогось бояться і там, на Дніпрі, й Росі, і тут, у Западній. Бояться однаково, не зважаючи на такі довжелезні відстані. Яка ж то величезна сила висить над усіма, гнітить, робить поважних людей полохливими, наче зайців на весняній крижині посеред розбурханої повені.