Як здали весь дочиста контигент, їздили все тим же візком у осики, проріджували дерева, збирали сухий хмиз й перетягували в двір. І цієї роботи вистачило їм до снігу. Потім пиляли дрова, складали в сарай. А ще Василько вичищав у худоби, підстеляв, напував її, смикав сіно, яке ощадливо роздавав скотині ґазда. Вони з ранку до вечора були разом, але кожен порав свою справу мовчки, бо ґазда був неговіркий, спокійної вдачі чоловік. За цілий день між ними тільки й розмови, що принеси те, подай се. Та Василькові досить було зустрітися з лагідним поглядом очей ґазди, вловити його поблажливу, підбадьорливу усмішку, коли зробить щось не зовсім доладно, щоб почуватися впевнено, як дома. Хлопець звик до ґазди, розумів його з півслова, тягся до нього душею, переймав навички в усякому домашньому ділі, і як траплялось, що Батіг одлучався з дому на півдня, то скучав за ним і старався вправитися по господарці так файно, аби вуйко Юрко був задоволений.
Так вони дожили до середини зими, Василько поправився в Батогів, убрався в силу на добрих харчах, залюбки виходив уранці прокидати стежки від снігу після забойної ночі, і ця шпарка робота на морозі не втомлювала його, як минулої голодної зими, а була йому приємною, аж солодкою. Вуйна закликала його снідати, казала:
—Йой, як ухоркався, аж чуб парує. Дивись, не простудися. Угрієшся, заходь до хати прохолонути, щоб надворі не прохватило.
Про Гілька не було їм ніякої чутки. Мов якась чорна дірка проковтнула його. Як і Василькового батька.
—І що б ми оце робили з тобою, старий, коли б не Василько, — каже інколи за столом вуйна. — Хоч словом є з ким перемовитися.
Василько знав, що вона зараз думає про свого Гілька.
—Ви чекайте Гілька, — говорить хлопець. — Нашого батька вже вісім років не чути, а ми чекаємо. Мати каже, що діждемося.
—О Боже мій, Бо-оже, — промовляла на те вуйна. — Ти ж, мабуть, і не пам’ятаєш свого батька?
—Ні. Тільки на карточці бачив. Краси-ивий, молодий такий. Сміється. З матір’ю знятий і з Іваном на руках.
Якось на розсвіті Василька розбудив ґазда Юрко:
—Васильку! А ходь-но ту та поглянь, як москалі нарід наш вибавляють. Облавники ваші.
Хлопець лупнув очима, нічого не розуміючи, і побачив, що над ним стоїть ґазда в кожушку, в кролячій шапці, вуса відтають од паморозі, дивиться неприязно. А може, показалось? Швиденько вбрався й вийшов слідом за ґаздою. Зупинилися за брамою аж коло загорожі, де вклякло стояла вуйна Ганка. У синіх сутінках під ними — село, майдан, вулиці, повні якоїсь метушні, крику, шарпанини. По хатах полохливо спалахують вогники, вулицями сновигають солдати з автоматами, активісти села, виконавці. Витягають за брами напіводягнених людей, підганяють прикладами в спину старих і малих до саней, що стоять на майдані, запряжені кіньми. Люди плачуть, благають про щось, а у відповідь грубе, московське:
—Жівєй! Шевєлісь!
—Он отця Івана ведуть, — сказала вуйна.
Отець Іван ішов з непокритою головою, високий, строгий, ніс у руках шапку, за ним з якимись вузликами спотикались на слизькій дорозі його стара вже жінка й дві дорослі дочки. Василько згадав, як навесні прихистив їх на ніч двір отця Івана, як десяткам голодних прибутніх людей подавали страву його дочки й служниці, як отець Іван потім розмовляв з кожним і як пораяв їм, Петрівним, звернутися до Батогів, щоб найнятися одному з них за пастушка. «За що, за що таку добру людину забирають?..» — билася Василькові думка.
—Статковитих хапають, — сказав ґазда. — Тих, що не здолали контигент.
Два «москалі» й виконавець ускочили на подвір’я Косовських, почали гріти прикладами в двері. Засвітилося в хаті, рипнуло в сінях. А невдовзі виводили вуйну Стефу із вузликом і малям на руках.
—О Матіночко Бо-ожа! Куди ж вони її стражденну з малим дитям серед зими… — зойкнула вуйна Ганка й поривалася бігти вниз, на вулицю.
—Ти куди?! — крикнув Батіг. — Ану вернись. Вони ж і тебе схоплять, ти що? Моли Бога, аби нас минули.
Облавники пробігли повз стежку Батогів і завернули через два обійстя до статковитого ґазди, звідти скоро донеслися жіноче голосіння, дитячий плач і різкі, грубі окрики чужинців:
—Жівєй! Шевєлісь!
Скоро зігнали цілу юрму людей, розсадили на санях. Отець Іван широко перехрестився, щось почав говорити до нещасних, але його тут же люто шарпнув кремезний червоноармієць у довгій шинелі й кирзових чоботях. Отець Іван оглянувся до нього. Кремезний показав дулом автомата на сани. Священик став у санях на коліна, усе ще не надіваючи шапки, гукнув: