—Щасливий Косовський, вчасно втік, — прохрипів ґазда.
—Побійся Бога, Юрку! Що ти таке говориш? — махнула на нього руками вуйна.
—Вписали… — зітхнув вуйко. — Там таке роблять… Па- альці закладають між двері… Я не дався, підписав. Скалічать руки, куди я годен буду? Поки в нисок били, терпів, а як підвели до дверей і вхопили за руки, здався… А Басуля все брикався. Що йому не робили, стояв на свому. Так вони… О, жінко моя люба… Вивели до криниці, обв’язали ноги ланцюгом й униз головою опускають у криницю. До самої води терпів, а вже при воді заволав: «Ваша взяла! Згоден!» Завели в сільраду — відмовляється. Вони й ще його в криницю. За сим разом утовкмачили у воду, мало не захлинувся…
—Ну й що він?..
—Здався.
Три дні вписували колодничан до колгоспу й три дні гарнізон тримав село в облозі. І вже як останньому ґазді вправили мізки, аж тоді повантажились у машини й поїхали геть, пощезли з очей.
А напровесні завернули активісти хурою до Батогів, забрали плуг, борону, рало.
—Тепер вони тобі ні до чого, — сказав привезений звідкись із східних країв голова колгоспу, такий же пикатий і тлустий, як і в Калашниках.
Кілька днів ходив Батіг похмурий, як ніч. А потім якось сказав Василькові:
—Малюй, козаче, листа матері. Хай забирає тебе, бо я вже не ґазда вдома і їсти нам самим скоро нічого буде.
Василько написав матері листа й став чекати її з нетерпінням і радістю, уявляючи вже, як вони, забравши Івана, утрьох вертають додому. Ночами йому снилася батьківщина, Голосіївка, найкраща в світі, і дідова хата, і Рось, уся в сонці, і зелені гори з вітряками, і бабині полотна на леваді — ясно-зелені ще, ледь-ледь примітні на траві. І дід Йосип — живий. І серце аж співало од щастя. Живий… І можна з ним поговорити, як і раніше. «Дідусю, а хіба ви не вмерли?.. — питав Василько про одне й те ж щоразу й прокидався…
Спливали дні. Батогів ганяли в колгосп на роботу, і господарка тепер трималася на Василькові. Увечері обоє приходили додому похмурі, сновигали по обійстю, мов тіні. А Василько все радів скорому приїздові матері та виглядав її…
25
Мати приїхала по першому теплу. Василько зразу ж почав планувати вголос:
—Підемо в Ходовичі, заберемо Йвана і гайда додому!
Мати подивилась на нього таким підбитим, зраненим поглядом, що хлопець, відмовляючись вірити своїм очам, похолонув увесь.
—Ма-мо? Що-о?..
—Діти мої, діти, нещасні мої голуб’ята! Ой, буде ще вас по світах, по чужих країнах, — зітхнула мати. — У колгоспі ж нічого не дають. Робимо задурно, як і робили. То хоч дід підробляв по людях, а тепер ми без його рук не витягнемо всі.
—Ой, колгосп-колгосп, — озвалась вуйна Ганка. — Світ такого не видів, щоб гнали людей на роботу навесні. Та я не досипала й не доїдала, а бігла на свою нивку, щоб і обробити її, і засіяти. А тепер дзвонять у рейку, бригадири попідвіконню на конях виграють, кричать, як на пожежу: «На роботу!» Ну й буде з того всього пуття?
Прощався Василько з Батогами зі слізьми.
—Ви, Оляно, нас не судіть, — сказав Батіг. — Подержали б і ще вашого хлопчиська, так несила вже. Контигент був такий, що викачав останні наші статки, а тепер ще й колгосп. У Ходовичах ще не дійшло до цього. Може, в когось наймитесь.
Вирушили вони в Ходовичі по обіді. Була це не близька дорога, лежала вона їм через Паланики, де теж уже заснувався колгосп. Ішли полями, і хоч сьогодні була неділя, колгоспи повиганяли людей на роботу, і вони гуртами вовтузилися коло сівалок. Возили сірі лантухи із зерном, стягали їх із возів кінець гонів, засипали насіння в сівалки. Далеко на обрії трахкотів трактор. Усього один і побачили, поки йшли, а то все кіньми й кіньми сіють. Пригрівало сонце, теплий вітер пахнув землею, дорожньою пилючкою, першою муравичкою, що вже взеленяла узбіччя.
—От, мамо, роблять у неділю, — сказав Василько.
—То й що?
—Як це що, мамо. Гріх же!
—Та ти тут став справжнім галичанином!
Не скоро відкрилися перед ними Ходовичі. Вони лежали в долині й по пагорках, як Колодниця, і річка та ж сама протікала й так само звивалася в лугах. Тільки пагорки тут були вищі й долина ширша чи то, може, з більшої висоти так здавалося.
У Ходовичах весь народ був дома. Люди в святковому вбранні сиділи на ослінчиках під брамами й мирно гомоніли, на майдані, неподалік од білої церкви челядь гуляла, і тут же метушилася малеча. Цвіли садки, від чого хати здавалися одягненими в білі рушники. Василько, загавившись на все це, і незчувсь, коли вони підійшли під низеньку браму якогось обійстя і тільки відчинили хвіртку, як тут їм і попався назустріч Іван. Він зрадів, обняв матір і Василька. Потім оглянув молодшого брата, сказав: