—А ти підсмикнувся!
Голос у Йвана змінився, був уже, як у парубка, але ще ламався мало не на кожному слові, од чого киркотів, мов у молоденького півника. Іван витягся, і обличчя його теж витяглось, і він мав вигляд чимсь трохи здивованого хлопця. Іван і собі подумав, шо мати приїхала забрати їх додому, а коли взнав, що їм ще й далі доведеться жити в наймах, то не засмутився.
Василькові знайшли місце тут-таки, в Ходовичах та ще й по сусідству з Івановими господарями. Наступного дня мати вирушила додому. Хлопці зосталися тягти далі лямку бездомних. У Василька було таке враження, ніби він повернувся на рік назад і почав його проживати заново. І тут була вуйна, тільки не Ганка, а Устина, огрядненька, повільна в рухах, повна протилежність меткій вуйні Ганці. І був ґазда Василь Джуман, високий, як і ґазда Юрко, але проворний чоловік, запальний, мов порох, на язик гострий, не попадайся краще. Жив раніше в Польщі, звідти й набір лайок привіз. Найпохватніші з них: «Холера ясна!» і «Курва твоя мама!». Джумани були ще молоді, бездітні й Василька взяли охоче. Хлопець довго не міг до них звикнути, усе скучав за Батогами, поривавсь піти до них у неділю провідати, але мати суворо наказала нікуди із села не відлучатися та й Іван відраював: «Чого ти підеш? Таке, як набиваєшся їм». Забувшись, Василько звертався до своїх нових господарів: «Вуйку Юрку!», «Вуйно Ганко!». Джуман ужалено скидався від того своїм худорлявим тілом:
—Ти чого мене перехрещуєш?!
А вуйна Устина м’яко посміхалась, казала:
—Скучаєш, мабуть, за старими ґаздами? У нас тобі вестиметься не гірше.
І тут була корова й телятко, дуже шкодливе. Йому начіпляли «їжака», щоб не висмоктувало молока в корови на пастівнику. Але корова була, мабуть, терпляча, та й теля хитре, воно ставало навколішки й вигинало писок знизу так, що йому вдавалося не торкатись «їжаком» коров’ячого вимені. І часто гукали пастухи, коли Василько загавиться:
—Ей, Васильку! Теля в корови цицьку пиля!
У Ходовичах пасли корів на спільному пастівнику в долині річки, і Василькові тут не було так самотньо, як у Колодниці на тій вузькій межі між полями та коло осик. Першого ж дня він зазнайомився через Івана з хлопцями Владеком, Федем, Костею, з насмішкуватою дівчиною Славкою. Вона відразу, тільки дізналась, як його звати, так і заспівала, пританцьовуючи босими смаглявими ногами:
—О, якусь уже мені Маланку пришила?
—Не якусь, а святу. Це під Новий рік співають, — пояснювала Славка, стріляючи чорними очима. Вони в неї тут же дивно ясніли, коли сміялася.
Ці її співаночки і сміх дратували Василька.
—Скільки маєш років, Васильку? — спитала Славка.
—Одинадцять. З половиною… скоро. А тобі скільки?
—А в панни не питають віку, — одрізала Славка.
—Подумаєш, панна.
—Тринадцять їй, — вихопивсь її двоюрідний брат Костя.
А Славка питала Йвана:
—Чого він такий дикий, твій Василько? І сором’язливий, як панна!
—Відстань од хлопця, — сказав Костя.
—Піди краще заверни корів, — озвався білявий Владек.
—Йой! Найнялась я в тебе чи що?
Владек благально глянув на неї синіми-синіми очима:
—Славко, заверни…
Хлопці грали в ножика, й підходила черга скидати Владекові.
—Ну, оце останній раз, Владеку! Ходім разом, Васильку, — запропонувала Славка.
—Ще чого? — відмахнувся той.
Славка враз істемніла очима, крутнулась на одній нозі:
—Ну й не треба. Більш ніколи не попрошу!
Вона заспівала незалежно:
—А ти хоч виділа той револьвер? — глузливо спитав Василько.
—Ви-иділа… — раптом болісно промовила дівчина, готова заплакати.
—Не приставай до неї, —сказав Федь. — Вона все виділа. їхнього Стася, брата по батькові, в неї на очах… З того револьвера. Ясно тобі?
—Хто?
—Хто-хто! Кирзаки ваші! Облавники! — сердито крикнув Федь.
—Тебе за язик тягнуть?! Базі-ікало! — гримнув на Федя Владек і відчужено бликнув на Василька й Івана.
Василько враз скулився під тим колючим поглядом, пробурмотів: