Прибутні люди

—Які вони наші… Вони… вони знаєш, як виганяли нас серед ночі з двірців на перон під дощ.

І тут озвалася Славка добрим голосом:

—Чого пристали до нього? Ходім, Васильку, поможеш мені.

Хлопець посунув за нею.

—Та не піддавайся їй, — сказав навздогін чорнявий вузьколиций Костя й по-дорослому стиснув і без того тонкі губи. — Вона скоро з тебе віск топитиме.

Василько зупинився.

—Не слухай його. Гайда! — закликала Славка й легко подалася долиною. І якась сила порвала хлопця, і він і собі побіг, наздоганяючи Славку. І вже як доганяв, вона озирнулася, глянула все ще темними очима й сказала:

—Подумаєш. Дуже мені треба. Міг би й не бігти за мною.

Хлопця наче окропом ошпарило.

—Та ти шчо-о-о?! — обурено вигукнув він і замахнувся на Славку палюґою. — Та хай вони тобі вищезнуть усі до останнього хвоста, твої корови!

Він одвернувся, важко пішов назад.

Васильку!.. — гукнула Славка, забігла йому наперед, сяйнула враз розхмареними очима. — Ти що, образивсь? Я ж пожартувала.

Василько видивився на неї, в її одкриті ясні очі. Дівчина перебирала руками темно-каштанову довгу косу, перекинула її за плече, сказала:

—Гайда, бо корови скоро перетопнуть у болоті.

Як завернули корів і прибігли, відхекуючись, до гурту, Костя, все так само стискуючи губи, сказав:

—Заморочить вона тобі голову.

Славка підпалила смагляве обличчя білою усмішкою.

—Та він сам кого хоч заморочить. Правда ж, Васильку? — спитала дівчина й показала йому рожевого язичка.

Хлопець очамріло посміхнувся, буркнув:

—Та ну тебе… Чого б це я заморочував.

Через якусь часинку, коли Василько весь віддався грі в ножика, влучно скинувши з пучок, з ліктя й дійшов до плеча, Славка почала сіпати його ззаду за сорочку, й він промазав з плеча через неї.

— Чого ще тобі?..

—Ходь-но ту! Маю щось тобі сказати, — заграли промінчики в її чоловічках.

—Ну, йду, — звівся Василько й пішов за дівчиною.

—Повела вже бичка на ниточці, —сказав натоптуватий Федь.

Як відійшли трохи від гурту, Славка за своєю звичкою крутнулася на одній нозі, глянула трошки згори, бо була вже росленька дівчина:

—Навчиш мене на коні літати?

—Я ще й сам, як слід, не втьопний. І не жіноче це діло. Літати. Скине, кісточок не збереш.

—Злякав. На землю ж падатиму, не на небо. Повчиш?

—Не знаю… Ґазда побачить, ще кепкуватиме.

—А я надвечір у долину прибіжу. Ніхто не увидить. То як? Васильку, ну-у…

—От пристала.

—Ну й дикий же ти. Мов коник необ’їжджений. Їй-Богу.

—Не дражнись.

—Ну, не буду. То як, Васильку?

— От же ж пристала. Приходь уже.

Дівчина застрибала на одній нозі, заспівала:

Там молоденький Василько
Зібрав військо, аж землі тяжко.
Грай, коню, грай, кониче-еньку,
Під молоденьким Васильком.
Там молоденький Василько
Сказав дівці: — Будеш мені жоною.
Грай, коню, грай, кониче-еньку,
Під молоденьким Васильком…

—Чи ти сама їх придумуєш?

—Може й сама. А що?.. Подобається?

—Хіба я знаю, — отетеріло відмовляв Василько.

—А що ж ти знаєш?

—Що? А пісню!

—Так заспівай.

—Слухай…

На Вкраїні сурми грають,
Нас до бою закликають.
Встань, Тарасе, встань, Богдане,
Повставайте всі гетьмани,
Встань, Тарасе, пробудися,
На свій нарід подивися,
Як він тяжко тут бідує
І по тюрмах голодує…

—Тут можна й по селах сказати, не тільки по тюрмах. І далі:

Україна не загине,
Поки світ і небо синє.
Ми за тебе, Україно,
Будем битись до загину…

—Це ж наша пісня! Де ти її навчився?

—Гілько співав. Ґазди мого в Колодниці син.

—Такого вголос співати не можна, бо енкаведе забере, — сказала Славка.

—А його й забрало.

—От видиш? Я ж правду кажу! Мені дома строго наказали, аби не сміла співати такого.

—А я буду! — вперто сказав Василько.

—Ну й тебе заберуть.

—А я їм на зло буду… Усе життя! Як Гілько.

—Він що, наш був хлопець?

—Ага. Вийшов добровільно з лісу.

—Ну й Василько! І де ти такий узявся в нас у Ходовичах?

—Де-де! З голоду.

І погасли очі в дівчини.