—Скучаєш за домом? — спитала.
—А то ні?
—Файно у вас?
—Передати не можна. Рось голуба, села в долині. Як і тут. І гори, а на горах вітряки. Чорні-чорні. Гори зелені, небо блакитне, а вітряки чорні. І нерухомі, як цвинтарні хрести, бо голод…
—А гори високі?
—У вас виші. Тільки наші з вітряками. Я так люблю дивитися на них. Особливо коли крила крутяться. А поза ту зиму вони ні разу не рухнулися.
—А кінь у вас був?
—Звідки? Коні, розказував дід Йосип, позабирали в колгоспи. Геть усьо забрали. І борони, і плуги, і сівалки. У нас тільки коза в баби була, та й ту ми з’їли зимою з голоду. Першою вмерла наша Галя. А навесні —дід Йосип… А ми приїхали сюди вже з підпухлими очима. Як понаїдалися з Іваном, то ледве не покінчалися. Так у животі крутило, так крутило…
Дівчина слухала Василька притихло, і очі в неї були чорні-чорні.
У Ходовичах у Василька з’явився друг — кінь Мацько. Він удень тяжко трудився з ґаздою Василем Джуманом, іноді й Василько помагав їм, коли орали, саджали картоплю під плуг. Увечері Мацько переходив у Василькові руки. Василько чистив коня шкреблами, щіткою, завдавав йому корм. На нічному пастівнику разом з хлопцями купав свого Мацька, і скоро старий кінь підправився, викруглів боками на нічній паші, чорна шерсть на ньому синювато заблищала, і грива попишніла. Аж Джуман не втримавсь якось, прицмокнув язиком, задоволено сказав:
—А дись, Устино, біля нашого Мацька завівся файний ґазда. Кінь став, як картинка, га?
—Старається хлопчисько. Ти з ним лагідніш, дай коли й побавитися з дітлахами в селі.
Як наставав вечір, хлопці сідали на коней. Попереду нісся на сивому в яблуках — ще й поруч бігло троє на поводі —білявий Владек, за ним на буланому важкуватому Костя, потім Федь на гнідому, позаду Йван на Сіркові, і вже замикав кавалькаду Василько на Мацькові. Коні в сутіні насторожені, лякливо хропуть на темні кущі, з яких то нічний птах випурхне, то виполоханий заєць зірветься. Владек летів, як вихор. Василькові теж хотілося пронестись не згірш, підставляючи розпаленіле обличчя вологому річковому вітру, та тільки сидів хлопець на Мацькові невпевнено, ще йому паморочився світ од незвичної висоти.
У долині він побачив маленьку постать, що неясно біліла в густих уже намерках. Стишив коня, під’їхав.
—Чекаєш-таки?
—Да-авно, — смаглявого обличчя й ніг ізгори не видно, а тільки полотняне платтячко.
Скочив з коня, погладив його по гриві, як це робить Владек, сказав:
—Не бійся, Мацько, це Славка. Хоче покататися. Таке дурне дівча.
— Чого це я дурна?
—А того, що тобі спати пора, он уже як темно.
—Н-нічого, — пересмикнула плечима Славка.
—Ну, підходь, кавалеристка.
Славка підступилася до коня, він форкнув, покосивсь на дівчину.
—Залазь.
—Як?..
—Берись Мацькові за спину й стрибай.
Дівчина поклала руки на спину коневі, підплигнула, сповзла по конячому боку на землю. Кінь стояв байдуже, не звертав уже ніякої уваги на сю горе-вершницю.
—Давай підсаджу, — сказав Василько. — Берись міцніше йому за спину. Так. Підстри-ибуй!
Він підхопив в’юнке тепле тіло Славки знизу й висадив її вгору. Вона лягла на коня животом, задриґала босими ногами.
—Ну що? Так і лежатимеш упоперек коня? Сідай же верхи.
—Поможи… бо з’їду назад.
Василько підважив її, скомандував:
—Занось ліву ногу на коня. Зано-ось! — і поміг занести.
Дівчина сіла нарешті, він подав їй поводи.
—Тримайся тепер. Та не тільки за поводи, а й ногами.
Як?..
—Обхопи Мацька ногами. Притискай до боків. Поїздиш так, будеш карячконогою дівкою, ніхто заміж не візьме.
—А ти?
—Що… я?
—Також не візьмеш?
—Дуже мені треба.
Коневі набридло стояти, і він рушив у долину до своїх побратимів, що ледь мріли в туманці, якого наносило з річки.
—Ой, падаю!.. — скрикнула Славка. — Тримай!..
—Та я не дістану ж так високо, — сказав Василько знизу й придержав її за теплу ногу.
—Скажи йому, хай зупиниться, бо світ увесь ходором ходить. Йой, падаю!..
—Притискуй ноги!
—Ага, щоб карячконогою стала?..
—Притискуй, кажу!
Скоро дівчина оговталась, чепірко обхопила ноженятами боки Мацька й уже сміялася згори й підганяла його, а він не зважав на її лемент і ступав своєю поважною ходою наробленого за день коня.
—О, добривечір з-під лави, чи не бачили ви такої прояви! — гукнув Костя. — Дивись, Васильку, вона скоро й на тобі отако поїде.
—А тобі що, кисло? — озвалася згори Славка. — Думаєш, на тобі світ клином зійшовся? Василька ось попросила, він і не одмовив.