Костя непомітно підійшов до коня. Мацько несподівано стрибонув убік, і дівчина сторчакнула з нього в траву.
—Забилась?.. — сполошився Василько.
Славка мовчала.
—Ха-ха-ха! — реготав Костя.
—Славко… — схилився над нею Василько.
Стривожено підступилися хлопці. Костя умовк. Дівчина лежала незрушно й не озивалася.
—Може, вбилася?.. Це ти коня нажахав? — спитав Владек і пішов на Коспо.
—Я що? Я тільки вщипнув його за кру-уп.
—Славочко-о… — покликав Василько й сіпнув її за руку.
Рука в дівчини безвольно впала на траву.
—Уби-илась… — прошепотів Костя. — Я ж не хотів!..
—Ха-ха-ха! — засміялася Славка й підхопилася з трави. — Перепудились?
—Ух ти!.. — замахнувся Костя кулаком. — Уб’ю-у!
Славка відскочила од нього:
—Тю, дурний!
Та хлопці вже зраділи, що все так добре обійшлося. Питали, чи не забилась?
—Ніскілечки.
—Хіба кішка заб’ється, — сказав Костя.
—Я тобі не кішка.
—Ти гірше кішки. Ти, ти…
—Ну, хто я? — відступилася Славка, готова вчепитися Кості в чуба.
—Годі вам фукатися! — крикнув Владек. — От що, Славко. Щоб від сьогодні тут увечері я тебе ніколи не бачив. Щоб і духу бабського тут не було! А кому буде неясно, того також попросимо звідси під три чорти ще й лисого дідька!
—Ну й не треба. Завтра скажеш завернути корів. Я тобі заверну-у… — заплакала Славка.
—Цього ще нам не вистачало… — пробурмотів Владек.
Уже зовсім споночіло, і дівчина як приклеїлася до хлопців. Вони збирали сухий бур’ян і хмиз на ватру, зносили до купи.
—Чого ж ти стоїш і досі? Ніч он уже, — сказав їй Василько. — Чи, може, боїшся?
—Я боюсь?.. Ось візьму й піду, коли хоч…
Але й далі стояла.
—Ну, ходім, — сказав Василько. — Мені саме в село треба. Шкребло забув.
І вони пішли долиною до кущів, що примарно чорніли попереду. Хлопці перегукувалися в темряві під чорним небом, яке так рясно розбубнявіло дрижкими зірками.
—Дивись, а в село нам прямо по Чумацькому шляху, — сказала Славка, показуючи вгору на побілілу смугу, яка простяглася через усе небо.
Василько мовчав. Він думав, як ітиме назад через оці кущі сам.
—Ти сердишся на мене? — спитала Славка.
—Та ні.
—А що я прикинулася вбитою?
—Треба б тобі піддерти лахміттячко та пророзумити прутом, — згадав, як дід Йосип казав дівчатам, коли ті розбешкетуються в хаті.
—Тільки б спробував. Я б тобі всі очі видряпала!
—Так он ти як? Ну, тоді йди сама. Я шкребло в Івана попрошу.
Славка стала. Були вони вже перед кущами.
—Боїшся. Я ж знаю. От нав’язалася на мою голову! — крикнув Василько, підбадьорюючи себе своїм голосом. — Ходім уже!
Він узяв її за руку й повів стежкою поміж густими кущами.
—Чого рука заклякла? Зі страху?
—Н-не знаю…
—Не знаю, не знаю! А хто знає! — вигукував Василько.
Дівчина покірно ступала поруч і мовчала. Її наче й не було тут. А Василько балакав усе голосніше й голосніше, а кущі обступали їх усе щільніше. Щось шерехнуло зліва в траві, й вони на мить умерли… Та більш не шелестіло, і Василько перший ожив:
—Миша або ж їжак.
—Ага…
Раптом попереду хтось вийшов на стежку чорний, високий, заступив їм дорогу. Василькові терпко приросли ноги до землі.
—То груша дичка. Я знаю, — сказала Славка. — Зараз уже й село буде.
—А я й виджу, що дерево, тільки дуже покарьожене.
—Ага, його хлопці торік обламали. Лазили по спілі грушки.
Як минули грушу, то й справді скоро й кущі кінчилися, і попереду заблищали світла в хатах.
—Ну, тут ти вже й сама втрапиш, — сказав Василько.
—А шкребло?..
—Обійдуся без нього.
Славка пристояла.
—Іди вже.
—А тобі не страшно буде самому?
—Ха-ха! Заступниця найшлася, — розсердився Василько.
—Ти йди, а я постою. Коли що, гукай мені, —сказала Славка.
—Ха-ха-ха… — затерпло розсміявся Василько й рушив між кущі. - Іди, не стій, зимно вже, уся заклякнеш.
Він засвистів і йшов, мов на голках, минаючи кущ за кущем. Ось і те, що заступило було їм стежку. Дичка. За дичкою він уже не витримав, зірвався з усіх ніг і чкурнув, аж повітря загоготіло навколо. Пролетів він сі кущі одним духом, і як винісся в долину, побачив далеко-далеко, при самій річці оранжевий язичок ватри. Тепер він пішов помалу, поважніючи на ходу й усе ж ще відчуваючи спиною, потилицею крижаний подих кущів. Не втримавсь, оглянувся, а вони поруч, наче йдуть слідом за ним, наздоганяють. І він побіг долиною вниз, зарошуючись у траві по самі коліна. Ще оглянувсь… Відстало.