—Чого ти там лементував? — спитав Владек, коли Василько підійшов до ватри.
—Утовкмачував тій, як їздити на коні.
—Більш не приводь її сюди увечері, —сказав Владек.
—Ага, не приводь. Вони ж не можуть одне без одного, — насмішкувато промовив Костя.
—Хіба я просив її, —сказав Василько. — Вона сама причепилася.
—Балакай. До мене ж чогось не чіпляється? — сказав Федь. — Бо в мене розмова коротка, пихицьну так, що й ноги задере, а ти вуха розвісив, і вона гобою, мов Мацьком поганяє: «Гейта! Вічта! Вйо!»
Ватра освітлювала хлопців, що сиділи кружкома й чекали, коли спечеться картопля. Василько присів поряд Івана. Хлопці гомоніли про коней.
—У нас їх ось восени ще прибавиться, — сказав Владек.
—Я знаю. Буланий до вашого гурту пристане, — сказав Федь.
—А якщо панна Єва не захоче до вас переходити зі свого обійстя? Воно в неї не згірш вашого, — озвався Костя.
—Як це не схоче? Що ж по-твоєму, нашому Ігорю до неї в прийми приставати? — обурився Владек.
Хлопці розсміялися.
Василькові зробилося гірко від цієї розмови. Він уже зустрічався з панною Євою на вулиці. Панна проходила, не помічаючи його. На привітання відповідала неуважно. Мабуть, не впізнавала. Невже вона забула, що було торік?.. Тепер панна Єва здавалася ще вродливішою тут, у себе дома. Невже ж вона забула про Гілька?.. От би з нею побалакати, нагадати їй про Колодницю. Цей Ігор Бідний — Владеків брат, білочубий леґінь, синьоокий, гордий такий, з ґаздами вітається незалежно, як рівня їм. Кохався він у конях, любив у неділю промчатися своїм виїздом, щоб аж вітер запалахкотів за ним. Коні, як громи, вівсами викохані, збруя на них так і грає проти сонця мідним золотом.
—До Єви почесав, — казали селяни. — Що то молодість!
І справді, коні зупинялися при брамі панни Осніговської, невдоволено рвали землю копитом. їм би ще пролетіти хоч за село. Ігор зіскакував з повоза стрункий, пружинисто проходив на подвір’я.
—Гарна сім’я буде. Обоє працьовиті, люблять господарку, — говорив ґазда Джуман.
А Василькові все не йшов з голови Гілько і те, як він шив для Єви мешти, і як пришивав ту квітку до мешт в останню хвилину, коли над ним стояв з наганом енкаведешник.
—Ще хтозна, як воно обернеться, — сказав Василько. — У Колодниці он загнали всіх живосилом у колгосп і коней позабирали, хвоста не лишили в дворі.
—То ж у Колодниці, —сказав Владек. — А ми є вільне село, козацьке. Колись же не всі села були покріпачені.
—Прирівняв. Хіба ж колгоспи — то є кріпацтво? — заперечив Костя.
—Коли забирають коней, то є гірше кріпацтва, — одрізав Владек.
—Може, ще до нас це лихо й не дійде, а ви вже кипите, — заспокоїв їх Федь.
Тим часом спеклася картопля, і хлопці вийняли її та прикопали в ямці, аби швидше вичахала й домлівала в землі. Потім довго смакували нею, круто присолюючи та приахкуючи.
—А ти чого пишаєшся, мов засватана кобєта? — спитав Костя.
—Чогось не хочеться, — відмовився Василько.
—Певно, його сито годують у Джуманів, — сказав Федь.
—А він за Славкою засумував, — засміявся Владек.
—Точно, хлопці! — вигукнув Костя. — Давайте їх порівнуємо.
—Що ви ще придумали? — буркнув Василько.
—А об’явимо вас молодим і молодою! — сказав Федь.
—Дуже воно мені треба.
Ніч усе важче налягала на долину. Ватра ледве роздирала темряву навколо себе. Пофоркували коні за спиною. З річки насновувався туман. Хлопці, наївшись картоплі й нагомонівшись досхочу, дрімали. Василько підкинув у багаття хмизу й собі вмостився ближче до тепла, сперся спиною об Іванову спину, задрімав. І снилась йому панна Єва, вродлива, як раннє сонце, ішла вона зеленим подвір’ям Батогів, і назустріч їй виходив з білої хати усміхнений Гілько, прижмурив од сяєва очі, простягав до неї засмолені пучки, з глибоко вдавленими в них рівчачками від дратви.
26
Якось панна Єва на Василькове привітання зупинилась, посміхнулася:
—Ну що ти, Васильку — місяцю ясний, дивишся так на мене? Що ти всьо ди-ивишся?..
Хлопець мовчав.
Єва торкнулася рукою його плеча. Пальці в неї були теплі й пахучі, вона вся пахла, мов паска, мов цукерка.
—Ходь-но за мною, місяцю мій ясний, — сказала Єва й пішла до свого обійстя.
Василько не рушився. Вона оглянулась, сині очі її сміялися:
—Чого ж ти? Ходь-но! — поманила пальцем. Василько очамріло ступив за нею. — Ходь-но, не лякайся.
Вони зайшли на подвір’я, і Василько приріс до брами. Єва оглянулась, похитала головою: