—Ну ж бо, Васильку! Я чекаю…
І посунув він за нею. І вступили вони до хати. І засяяло зі стін Василькові. На нього глянули з дорогих рямець великі світлини якихось пихатих панів і паній у пишному вбранні, в капелюхах, у військових строях, у білому мереживі й капелюшках. А на покуті —Свята Трійця, Мати Божа й розп’яття посередині.
Наспівуючи якусь пісеньку без слів, Єва взяла сантиметр, поставила Василька проти вікна, обміряла йому плечі, спину, і в попереці, і від пояса до кісточки на нозі поміряла.
—Так що чути про Гілька?.. — спитала тихо.
—Нічого.
—От видиш. А ти осуджуєш мене.
— Та я…
—Мовчи. Я ж виджу. Осуджуєш.
—Ми ж чекаємо батька.
—То не те, Васильку. То не те-е…
Вона дала йому цукерок цілу жменю.
—Навіщо?.. Я ж уже не маленький.
—Йой, Васильку — місяцю ясний! Пригостиш свою наречену. Ач, зашарівся.
—Яка ще наречена?..
—Ну, вас же порівнували. Я ж чула, Васильку.
—Знаю, від кого ви чули. Владек сказав. То все для сміху. Просто гралися…
—Е-е, ні. У нас не граються. Раз порівнували, то вже твоя дівчина.
—От іще… — сказав Василько і вийшов з хати.
Він тільки одну цукерку розгорнув і з’їв, а решту поніс на пастівник. Відкликав Славку й простяг їй повну жменю пухкеньких, у синіх, зелених папірцях.
—Йой, що то є, Васильку?.. — здивувалася Славка, і очі їй зробилися світлі-світлі, зовсім каштанові.
—Бери. Це тобі…
—Де ти взяв?
—Де, де. Кажу, бери, поки не передумав.
Славка спритно накрила своєю долонькою його долоню. За мить цукерки були вже в неї в кишеньці. Вона з’їла одну, другу, схаменулась:
—Йой, Васильку! А ти їв?
—їв… Півкишені всадив, — посміхнувсь і показав папірець од цукерки.
—Ну, дивись мені, - вона стрельнула ясно-золотистими очима, простягла цукерку: —Бери до пари.
—Та я ж їв, Славко… От смішна, — але взяв, щоб було до пари.
Хлопці після того, як порівнували Василька й Славку, вже не дражнились і не звертали уваги на їхні усамітнення. Тепер це стало для всіх звичним, що вони граються удвох. Славка була законна Василева дівчина, його молода.
А на Зелену неділю, на Святу Трійцю панна Єва принесла Василькові коричневий вельветовий костюмчик. Як убрався він, то вуйна Устина аж у долоні сплеснула:
—Отакий файний хлопчисько, ая! Василю! А ходь-но ту, поглянь, який у нас Василько вродливий та пишний. І як же пошито! Костюмчик як влитий. Дякуємо вам, Єво.
—І я дуже дякую… — промовив хлопець і зашарівся.
—Йой, Васильку — місяцю мій коханий, — засміялась Єва. — Я й не думала, що так до ладу вийде. Хай тебе дівки кохають. Носи й згадуй Єву.
—Я берегтиму його. Тільки по неділях убиратиму.
—Носи щодня, бо він тобі стане закороткий, — сказала Єва.
Василько вибіг надвір, спустивсь у село й пройшовся сюди-туди перед Славчиним обійстям. Вона скоро побачила його й вийшла. Слідом за нею виткнулося з-за брами ще п’ятеро дрібних її сестер і братиків.
—То се ти такий пишний стоїш тут, що й очей несила одірвати від тебе? Хто ж се тобі справив? Джумани?
—Не вгадаєш, — посміхнувся Василько. — Зроду не вгадаєш.
—А гладеньке яке, — провела вона пучками по рукаву. — Мама прислала?
—Де б же вона взяла?
—А хто ж? Ну кажи вже, бо я лусну від цікавості!
—Панна Єва.
—Осніговська?..
—Ая.
—А чого се вона?
—Ми з нею таке, як рідня. Торік їй шив мешти Гілько, я тобі його пісню співав. Ну, поки шив, вони покохались. А потім його забрали.
—А я що тобі кажу! І тебе заберуть, як таке співатимеш.
—Я ж тільки тобі…
—І вона вже його забула й оце до другого липне? До сього Ігоря Бідного?
—Не забула. Через те й костюм пошила мені. Чекати тільки не хоче, бо то ж довго. Ми батька ось уже вісім літ чекаємо… І нічого не чути про нього.
—Я б тебе всьо життя чекала… — і чи то сонце так світило їй у вічі, були вони в неї зараз зовсім-зовсім золоті.
Василько опустив погляд на траву, на Славчині босі ноги, чистенько помиті ради такого великого свята.
—Чого ти?.. — спитала.
—Я б також… Усе життя… — тихо промовив він.
А сонце ж світило зелене-зелене й прямо у вічі Славці.
27
Перед жнивами вдосвіта прибилася тривожна чутка в Ходовичі, що енкаведешники забирають у людей по селах коней у рахунок контигенту. Ігор Бідний підхопив своїх коханих четвірку громів, прокопотів по рожевій росі до лісу. Хто проворніший, ті теж гайнули слідом, серед них і ґазда Джуман з Мацьком.
Хлопці тирлували корів при самім селі, ходили нашорошені, не спускали з очей мосту. І коли по ньому продудоніло десять вершників при зброї, з усіх ніг кинулися в село, лишивши корів на Славку.