Джуман лагіднів од Святого Письма, мова його не була вже такою різкою, вибуховою, говорив він спокійніше, вечорами брав гармонію і довго грав танців і пісень, чим немало потішав вуйну й Василька.
І якось зовсім непомітно прийшло Різдво. Ще зранку був піст, довга марудна Пилипівка, але в хаті вже все пахло такими смачними стравами, що голова паморочилась, коли зайдеш знадвору. Вуйна Устина готувалася до Святвечора. Василько стовк у ступі пшениці на кутю. Уже смеркало, коли ґазда Джуман покликав Василька:
— А ходь-но ту, Васильку, та внесемо «діда».
Василько зачудовано пішов за ґаздою в клуню. Там вони набрали цілий рентух соломи, сінця, ошатний, невимолочений пшеничний сніп. Унесли в хату, потрусили соломою долівку, намостили на лаві за столом сіна для чавунчика з кутею, а на покуті поставили той пшеничний сніп, «короля». І зробилося в них у хаті, як у яслах, де найшлася вночі Божа Дитина.
І ось настав Святвечір. Ґазда з Васильком пішли до худоби й причастили й корову, і телицю, і Мацька стравами зі столу. Перед цим їх добре погодували, Мацькові дали уволю вівса. Василько присвічував ґазді ліхтарем, а той пригощав маржинку.
—Їжте й знайте, що ґазда у вас добрий і щедрий, — примовляв Джуман.
На столі стояло дванадцять страв. Почали з куті. Була вона приправлена медом, горіхами й маком. Казав ґазда, що кутю прийдуть їсти опівночі душі померлих родичів. «Може, й душі Галі та діда Йосипа приб’ються цієї ночі сюди?.. Ні, вони дома вечерятимуть з нашими…» — зітхнув Василько і боляче засумував за домівкою.
Вечеря була смачна й урочиста. І ґазда Василь, і вуйна Устина вбралися в святкове. Новеньку сорочку подала вуйна й Василькові, і він сидів у цьому різдвяному гостинцеві піднесений духом, вдячний вуйні, щасливий.
Після вечері ґазда Василь, зігрітий чарчиною, узяв гармонію й заграв так файно, ніжно, що заклопотане обличчя вуйни розхмарилося, заясніло, усміхнулось очима до ґазди. І їй у відповідь з-за малинових міхів гармонії так само променисто засміялися очі ґазди. Василькові стало затишно від сього хатнього миру й сумно, бо раптом подумалося про матір і батька, якого він зовсім не знав, але щохвилини, щосекундочки чекав додому з тієї страшної, велетенської тюрми, яка так ротато й так багато ковтала людей і в них, на Подніпров’ї, і тут, у Западній…
А вранці будила вуйна чоловіків:
—Уставайте, Василі. Христос родився!
—Славімо його, — заспано відповів ґазда, протираючи кулаком очі.
—А ти, Васильку? Христос родився!
—Славімо його, вуйку Василю і вуйно Устино! — сказав Василько й підхопився з тапчана.
Ранок припадав до вікон білий-білий. І як вийшов Василько вправлятися коло худоби, то попав у несколихну морозяну тишу. Та скоро залунали в тій тиші радісні голоси, задзвеніла в гострому повітрі колядка. Заверещав під багатьма ногами перемерзлий сніг по вулицях. А перегодом хлопець побачив і самих колядників. Вони йшли гуртком під великою Вифлеємською звіздою. Звивався верткий чорний чорт з ріжками й хвостом, важко ступав кремезний цар Ірод весь у червоному, наче катюга, і сам кат поруч, із великою сокирою на плечі, тут же коло них сунула чорна смерть із косою в руці. І трохи осібно від цього бісівського кодла йшли пастухи в кожухах, з ґерлиґами, на чолі з легким, як хмаринка пари, білим ангелом. Ангел мав за плечима справжні крила й над головою золотий німб. У ангела було смагляве дівоче обличчя. Василько задивився на того ангела, такого красивого, що хотілось його, мов картинку, поставити перед собою й милуватися ним, і не зразу збагнув, що колядники ж ідуть сюди, до Джуманів. Хлопець злякався зустрічі з вертепом і втік у хату.
—Ідуть! — гукнув з порогу.
—Чого ж ти напудився? Маємо радіти, що не забули й про нас, — сказала вуйна, поправляючи на голові квітчасту хустку.
Вони заступили всю хату, відтіснивши господарів до самого запічку. Задуділи в сопілку, заспівали так, що цього похмурого ранку в господі наче сонце засяло: