Василько видивлявся з-поміж усіх ангела й не міг зразу побачити. Його заступали страшні маски червоного царя Ірода, смерті, ката теж у червоному із сокирою з червоними слідами на блискучому лезі.
Та не було ангелів, а все стояли перед очима ці погрозливі криваві маски, і чорт вився коло них.
І тут виступив наперед білий ангел і знайомим голосом провістив:
—Христос народився!
—Славіте його! — відповіли господар і господиня, а Василько тільки рота роззявив з подиву. Ангелом була Славка… Та тут її грізно заступили цар Ірод, кат і чорт.
—А де те Дитя Господнє?! — крикнув Ірод. — Яка тут ще Україна?.. Негайно знищити, стерти з лиця землі!
—Зараз, зараз, — озвалася смерть і покликала червоного ката з кобурою на поясі.
Та Василько пропустив усе це знайоме вже з літа дійство, бо видивлявся з-поміж вертепників ангела, який аж у кінці дії, коли було відігнано з-перед очей бісівське кодло до порога, вийшов наперед з пастухами й радісно заспівав, уплітаючи свій дзвінкий голос у розкішний хор голосів:
А як змовкла колядка, заговорив ґазда Василь:
—Щиро дякуємо, люди добрі, що ви так возславили Господа Бога нашого Ісуса Христа і своїм співом освятили нашу господу. Ви не помилилися, завітавши й до нас, бо й у цій господі, у наших серцях, як і по всій землі, народився Спаситель. З народженням Дитини Божої народжується і наша віра в те, що ми й сього року проживемо в мирі вільними козаками, і ніяка нечисть катівська не скривдить більше нікого з нас.
—Дай Боже! — відповіла громада.
—Христос народився! — сказав господар.
—Славіте його!
Поки частували колядників та подавали гостинці міхоноші, Василько осмілів так, що підступивсь до ангела.
—Христос народився, Славко…
—Йой, Васильку! Ти та-ак трі-іщився на мене! Ти що, зразу не впізнав?
—Куди там. Такий ангел…
—Який же?
—Ну, красивий…
—Файний? Справді?..
—Дуже. І крила, і німб, як справжні.
— Ей, Славко! Ходімо. Нам ще всі Ходовичі треба обійти! — погукали вже із сіней колядники.
—Йой! Кличуть… Я побігла, Васильку! — очі в ангела засяяли так золотаво-променисто. — Христос родився!
—Славімо його… — промовив Василько навздогінці.
—Що, Васильку? Славний ангел залетів до нас? — посміхнувся ґазда Василь.
—Ага…
Він ладен був бігти за тим ангелом через усеньке село, але соромився колядників і господарів, тому стояв серед хати, ще й досі осяяний білим і золотим.
30
Не справдилося те, про що говорив-мріяв у своїй хаті перед колядниками на Різдво ґазда Василь. Ще лежали незрушно завальні сніги, ще Божа Дитина була зовсім маленька і з Нею безпомічні були люди в Ходовичах, а Ірод тут, як тут. Прийшов зі своїми облавниками вдосвіта, коли люди ще спали: і дорослі, і ровесники Божої Дитини в теплих люльках і колисках. Вдиралися в хати, виганяли на мороз і старого, і малого, на чиїй брамі Ірод поставив свій кривавий знак.
Нетерпляче переступали з ноги на ногу запряжені в сани військові коні. Виводили з оселі Бідних —і матір, і Владека, і діда немічного, безпам’ятного вже, і всіх їхніх четверо коней. Виводили з хати панну Єву Осніговську і її коня вороного. Ой, виводили багатьох за те, що хлопці були в лісі, за те, що тим хлопцям дали вночі напитись і поїсти, за контигент недовиконаний, за те, що дихали не так, як треба було начальству… І знову, як і рік тому в Колодниці, голосили родичі, розлучаючись на віки вічні з бранцями, і сумирно стояли мовчки по своїх обійстях люди, переполошено дивилися на червоний розбій, і вигляд у них був такий, наче вони щомиті чекали обуха й на свої голови.
І як виїхав із села цей страшний обоз із панною Євою і з Владеком, побачили люди, що лихо ще не одступилося від Ходовичів. Знову, як і торік у Колодниці, стала облога навколо села, і не можна було ні вийти з нього, ні увійти в нього нікому живому. І повели облавники ґазду Василя Джумана до Ірода в сільраду. І повели ґаздів по всьому селу.