Чекали ґазду Василя вуйна Устина і Василько цілий Божий день, і Василько вже знав, що не дочекаються сьогодні. Він розказав вуйні, як воно було торік у Колодниці. Заплакала вуйна гіркими слізьми, зібрала передачу, понесла своєму ґазді до сільради. Уже смерком вернулася з вузликом додому. Не прийняли, виштурхали прикладами.
—Ґазди відмовляються писатися в колгосп, так їх запаковують у колишній Народний дім, — розповідала Василькові. — А там же шибки повибивані, не топлено, всю зиму вовки виють з холоду. Боже мій! А під вікнами ходять вартові зі стрільбою такі злющі, як і не люди зовсім. Та клацають, ироди окаянні, тією стрільбою, як підійдеш: «Прохаді, тьотка, прохаді!» І ваші там стоять, Васильку, хлопці, й вони тієї: «Не можна, тітко. Проходьте, проходьте по-доброму» і також хапаються за стрільбу. Проти кого ж ти здіймаєш ту стрільбу? Проти матері?.. О, Боже мій! Кінець світу настав.
Та й ніч ізсунулась у вуйчиних молитвах, і день настав і згас, і знову не прийняли передачі. І ще одна тривожна ніч залягла. Як вийти з хати, то видно сільраду в темряві по яскраво освітлених вікнах.
—Не сплять, окаянні, готують погибель нам, — не говорила вже, а стогнала вуйна Устина.
А вдосвіта забарабанило в шибку:
—Устино, відчиніть-но!..
Голос сусідки Насті, в якої служив у наймах Іван. Вуйна скочила до дверей. Упали засови.
—Йой, Устинонько? А йдемте-но, заберемо вашого Василя…
І поки вуйна тремтячими руками запиналась та вдягала кожушок, сусідка розказувала:
—Іду ж я оце проз Народний дім, свого Миколу видивляюся, аж хтось лежить у снігу проти підвалу й стогне. Приглянулась, Бо-оже-ньку мій, аж то ваш ґазда побитий і не може встати. Кинулась я його підводити, а він, як лантух. Ну, я тоді оце до вас одним духом. Санчата прихопіть, бо не доправимо так.
І вибігли з хати й двері не встигли позачиняти за собою. Василько встав і зачинився. А невдовзі загомоніло на подвір’ї. Утягли жінки ґазду Василя в обмерзлому сіряку, закляклого, з побілілим обличчям. Стали одтирати йому щоки, ніс і пальці на руках. Ожив він трохи. Сусідка побігла шукати свого Миколу, а вуйна роздягала ґазду. Ногавиці в нього були мокрі, крижаним коржем узялися на матні й холошах. Стягла з нього ті ногавиці.
—Васи-ильку! — простогнав ґазда глухо, простуджено. — Ходь-но ту!
—Василю, встидно ж перед хлопчиськом отако!
—А хай видить. Ходь-но ту, Васильку, глянь на мене, ґазду, приниженого, і запам’ятай, що роблять з нами твої москалі погані. Курва їх мама! Вони б’ють мене, а я їм кричу: «За віщо ви лупите мене? Я ж за вас крев пролляв на війні!» А вони регочуть та ще більше мене товчуть. О-ох, по ранах били. Я вже й не пам’ятаю, як вони мені непритомному вклали олівця в пальці: «Підписуйсь! Підписуйсь, коли хочеш живим виповзти звідси!» Та по матушці, в три поверхи. Не пам’ятаю себе. Може й підписавсь, бо викинули на сніг. Хочу звестися й не можу. Не годен. По спині товкли, по ранах моїх. О-ох!.. Хочу, значить, звестись і в’яну весь. А вартові поряд сновигають, і хоч би ж тобі який гаспид підійшов, подав руку, поміг. Ні, наче й не людина лежить, а колода валяється. Аж тут, дяка Богові, Миколина Настя. Коли б не вона, пропав би, замерз. А в Народнім домі вікна ж усі вибиті, вітри гуляють з кутка в куток. Так ми забились аж на горище, а воно й там снігу понамітало, протяги нижуть, черепичний же дах, не солом’яний. Думав, що й душечка вискочить з такого зимна…
І вже засинаючи в теплі, додав:
—Стриножили, Устино… Укоськали. Колгоспні ми тепер. Прощавай воля…
І стогнав уві сні, і схлипував, і кричав, і гаряче шепотів, не прокидаючись:
— Курва твоя мама! Я ж за вас крев пролляв!.. Хіба ж ви не наші діти? Сини на батька, брат на брата повста…
Молилася вуйна Устина.
31
Весніло вже, коли звівся на ноги ґазда Василь. Блідий, давно не голений, у рудому зарості, очі запались. Вийшов з хати й поточився, ледве встиг уловити рукою одвірок. А назавтра дістав із скрині солдатську гімнастерку з орденом Слави й двома медалями «За відвагу».
—Куди це ти вирядився? — здивувалася вуйна.
—До Львова. Я їм, курва їх мамі, покажу! Даром я на фронті крев свою пролляв? Я так побоїв, наруги над собою не подарую.
—Отямся, чоловіче, — стала його відмовляти вуйна. — Кому ти хочеш пожалітися? Головному їхньому вовчузі з їхнього вовчого лігва?