—Ет, багато ти тямиш! — відмахнувся Джуман. — Я до самого прокурора дійду. Я найду на них закон.
Вернувся з міста вже смерком. Натомлений, тільки сопе й не дивиться ні на кого.
—Ну, виходив щось? — спитала вуйна.
—Дідька лисого, шляк би їх трафив! Правду ти казала, з однії стаї вовчуги. Прийшов я до обласної прокуратури, добився в один теплий кабінет. Так, мов, і так Воював, маю бойові нагороди, подяки від командування, тяжкі поранення, а мене побила влада й енкаведе. Сидить такий мерзлоокий, як і ці, що товкли мені ребра, пика, мов у справного пацє, тіль не лусне. Питає: «За що ж вас били?» — «Та ні за що, пане-товаришу. Не хотів писатися в колгосп». — «А ви запишіться, то й не будуть більше бити». «І се весь ваш закон?» — питаю. «Увесь, як на долоні, —сміється. — Записуйтеся, не ставайте поперек дороги до комунізму. Колгосп приведе вас до заможного життя». Ага, видів я, як він водив нарід з-над Дніпра з торбами під нашими вікнами. І ще й досі декого водить. З тим я й вийшов з їхньої прокуратури. І скільки житиму, нога моя більше не ступить до їхнього вовчого закону. То не є наша влада! — скажено заіскрив очима Джуман.
Було ще поночі, коли Василька розбудив ґазда.
—Уставай! Живенько вбирайся й ходь за мнов, — сказав хрипким зі сну голосом. Сам Джуман був уже вдягнений, стояв у шапці, низько насуненій на самі очі.
Василько в’яло ворушивсь, одягався через верх.
—Убирайся тепленько.
—Ми що, в дорогу вирушаємо?
—Там увидиш.
Поки Василько вбирався, Джуман засвітив «летючу мишу». У сінях, як виходили, взяв дерев’яний молот (таким Василько з дідом глушив колись рибу в Росі), косу без кісся й мішок.
— Веди Мацька, — сказав у дворі й пішов до стодоли.
—Куди?
—Куди, куди! За мнов, до стодоли, шляк би тебе трафив! — розгнівався Джуман. — Не закудикуй!
У стайні було тепло й ситно. Пахло вівсом. Мацько легенько заіржав, побачивши Василька, й переступив з ноги на ногу. Потягся губами до руки. Васйлько погладив його по голові.
—Немає, Мацько, немає нічого… — сказав коневі. Одв’язав і вивів зі стайні. Коло стодоли темніла Джуманова постать з ліхтарем. Василькові зробилося тривожно.
—Чого ти там дляєшся? — роздратовано буркнув ґазда й зайшов до стодоли.
Кінь на порозі форкнув, затремтів увесь і зупинився.
—Ходь-но ту, Мацько… — озвався до нього хлопець. І, певно, добрий Васильків голос заспокоїв коня. Він довірливо ступив слідом за своїм другом і пішов на світло ліхтаря.
Джуман зачинив за Мацьком двері й узяв їх на засув. І кінь знову сполохано форкнув і вперся ногами в землю, глянув на Василька великим оком, і в ньому відбилося світло ліхтаря, що стояв на засторонку, і довгі тіні від стіжків соломи й сіна. Ґазда підійшов до Мацька ззаду й спритно натяг йому мішок на голову.
—Тримай міцніше! — наказав Василькові.
— Що ви робитимете?..
—Тримай, кажу, або йди геть!
Кінь стояв уже мовчки, осліплений по саму гриву мішком, і страшно було дивитися на нього. Ґазда взяв ту дерев’яну довбню, розмахнувся й з усієї сили вдарив нею Мацька поміж вухами. Кінь важко зітхнув і впав на передні ноги, наче став на коліна в мольбі, витяг голову в мішку вперед і поволі завалився набік. Ґазда схопив косу, стяг мішок і полоснув коня по шиї. Бризнула кров. Джуман розрізав шкуру на одній нозі, сказав:
—Бери ніж і білуй.
У хлопця тремтіли руки. Він плакав.
—Білуй. У нас мало часу, — сердито сказав ґазда, потім забурмотів примирливіше: —Ну, чого ти? Думаєш, мені не жалко?.. Так треба. Його ж у колгосп забрали б, а нам уже сьогодні їсти нічого.
Як оббілували, випотрошили коня, винесли тельбухи й голову в малинник, укинули в зарання викопану яму, загорнули. М’ясо склали в ящики. На світанку загасили ліхтаря.
Через три дні по тому прийшов до Джуманів виконавець із сільради з вимогою здати коня до колгоспу.
—А в нас його нема, — розвів руками Джуман.
—Як це нема?
—Украли, голубчику. Три дні, як вивело вночі із стайні. Он і двері виламані, —пояснив ґазда. — Щоб йому руки було повиламувало!
Перегодом принесло голову сільради Богдана Беня.
—Так що, кажеш? Украли коня? — розлючено спитав він, нависаючи над Джуманом, що сидів на лаві. Бень важко повів крутим збагровілим гамаликом.
— Поцупило, Богдане, шляк би його трафив.
—А чого ж ти досі не заявив нам? — настовбурчив товсті вуса голова.
—Ага, скажи. А вночі прийдуть і рішать.
—Боїшся? А на нас прокурорам жалітися не злякався?
—Ну, ви ж є законна влада, а не злодюги з великої дороги.
—Дивись, Джуман. З вогнем граєшся. Циганам продав?!