Сонце було вже навзаходи, коли заворушилося багато пасажирів. Попідхоплювалися й тітки з лав, що сиділи поруч.
—Здолбунів! — оголосила провідниця.
Василько й собі підхопився був, але Йван смикнув його за полу:
—Сядь…
У вагоні попросторішало. Хлопці підсунулися до вікна, дивились, як за станційними будівлями сідає малинове сонце. Незабаром поїзд рушив.
—Їхатимемо, поки не виженуть, — сказав Іван. — Таки ж ближче буде до дому та й у теплі. А там уже пересядемо на товарняки. Пальта надінемо. Продержимось.
Василько задоволено посміхнувся. Сам би він нізащо не додумався до такого. Як добре, що в нього є дорослий уже брат. За вікном швидко смеркало, незабаром зробилося зовсім темно, і вже тільки по сузір’ях вогнів хлопці визначали, що проїздять мимо якогось села. Багато вогників — велике село, два-три — хутірець.
—Нам би продержатися до Шепетівки, — сказав Іван.
—А він що, до самої Шепетівки йде?
—А то куди ж? Ти ж чув, ґазда твій згадував Шепетівку. От би й узяв квитки хоча б до неї. Не розсипався б.
У вагоні стояла напівтемрява, і це хлопцям на руку: не так їх помітно для провідниці.
—От мати зрадіє, як нагрянемо, — сказав Василько.
—Ага, дуже зрадіє, коли дома нічого їсти, — одмовив старший брат.
І зробилося гірко від його слів. «Та коли ж можна жити вже дома буде, як люди? Скільки ж нам капіти по чужих краях?..» — думав Василько.
Вони задрімували й кидалися, коли провідниця, пробігаючи по спорожнілому вже проході, викрикувала станції. Поїзд зупинявся на хвилину й з гуркотом рушав далі. Сколошкані хлопці знову засинали.
Серед ночі раптом яскраво засвітилось у вагоні. Пасажири заворушилися кругом, загомоніли, почали спускатися з верхніх полиць.
—Кінцева зупинка! — оголошувала десь у тім краю вагона провідниця. — Вставайте, громадяни пасажири! Рівне! Вставайте, кінцева зупинка!
Хлоці переглянулися між собою: «Рівне?.. А Шепетівка?..»
—Чого задумалися, козаки? — озвався до них якийсь дідок із довгими вусами. — Приїхали. Вдома вже.
—А Шепетівку що, проминули?.. — спитав Іван.
—Хо! Шепетівка, козаче, не в сьому маршруті. На Шепетівку треба пересідати було в Здолбунові. Ви що, проспали, козаки?
—У Здолбунові?.. — затремтів басок у Йвана.
—Так, так. Тепер аж завтра вранці йтиме поїзд на Здолбунів. Постарайтеся зараз захопити квитки в касі, бо завтра не втовпитеся.
Хлопці спустилися з вагона в теплу весняну ніч і побрели пероном до двірця.
—Вигадали, як той на качалках, шляк би його трафив! — вилаявся Василько.
—Хто ж знав, — бурмотів Іван. — Думалося ж, ближче до дому…
— Було б у людей питати.
—Почав би розпитуватися, доказали б провідниці, що ми зайцями їдемо, у три вирви б витурила.
—То й ліпше було б, а так дурно півночі їхали, загналися трясця-зна куди. Чим тепер назад?
—Ну, ти ще заплач отут! — розсердивсь Іван.
—Не заплачу.
Вони увійшли в просторий двірець. Тільки примостилися на лавці, аж ідуть міліціонер і черговий у червонім кашкеті.
—Уборка, граждани! Ослобоняйте вокзал! Уборка!
—Починається, — сказав Іван. — У цих і досі одна й та ж усеношна.
Повдягали пальта й вийшли слідом за пасажирами надвір. Ніч стояла тепла, а в пальтах і зовсім було файно, так що хлопці всілися на лавці під високими деревами, що стирали з неба чорним гіллям половину зірок. По запаху молодих листочків Василько визначив, що сидять вони під кленами. Тут і ранок зустріли.
—Може, поснідаємо? — запропонував Василько.
—Не квапся. Дорога ще далека, поїмо зразу все, захлянемо потім, — сказав Іван.
На пасажирський їх ніде не пустили, і вони сідали на ходу. Спершу вдалося на глухому тамбурі вчепитися за поручні Йванові, Поїзд уже набирав швидкості, і Василько біг з усієї сили, схопився за поручень через вагон од Івана.
І тут одчинилися двері в тамбурі, вихилився пикатий кондуктор, закричав на Василька, боляче вдарив по пальцях дерев’яними паличками згорнутих сигнальних прапорців. Василько від болю випустив поручень і впав на бровку. Поїзд прогуркотів над його головою. Василько звівся на ноги. У самотність… Десь на сходах, вчепившись за поручні, доїхав Іван… Перед Васильком розчахнулося бездонне провалля, одрізавши від старшого брата, воно щомиті ширшало. Хлопець стояв у повному розпачі. Чужий світ обступав його звідусіль, байдужий, жорстокий. Боліли пальці на руці, по яких ударив кондуктор. «Ну, гад! От звірюка! Пся крев!»